ЧАСТИНА 5

Машина Романа звернула з центральної дороги.
Лілія дивилася у вікно, на мокрі вулиці Вердант-Сіті, що розмивалися під дощем.
— Ми їдемо не в мій район, — тихо сказала вона.
— Так, — коротко відповів він.
— Тоді куди?
— До мене.
Вона повернула голову.
— Це необхідно?
— Так.
Його тон не був грубим. Він був впевненим. Остаточним.
Через двадцять хвилин автомобіль зупинився біля закритого житлового комплексу на околиці ділового центру. Високі ворота, охорона, камери на кожному куті.
Це було не просто житло.
Це була фортеця.
Лілія вийшла з машини. Дощ уже припинився, але повітря було холодним.
— Я не звикла ховатися, — сказала вона, коли вони зайшли всередину.
— Це не ховання, — відповів Роман. — Це контроль ситуації.
Ліфт підняв їх на верхній поверх. Двері відчинилися прямо в простору квартиру з панорамними вікнами. Темний інтер’єр, мінімалізм, багато скла й металу.
Все виглядало дорого. І дуже самотньо.
— Тут безпечніше, — сказав він.
Лілія повільно пройшла до вікна. Звідси місто виглядало спокійним, майже мирним.
— Ви впевнені, що вони не знайдуть мене і тут?
— Якщо знайдуть — це означатиме, що проблема значно глибша, ніж я думаю.
Вона повернулася до нього.
— Ви не сказали, хто саме це може бути.
Роман зняв піджак і поклав його на спинку крісла.
— Є один чоловік. Він давно намагається зайти на мій ринок. Я не давав йому шансів.
— І тепер він тисне через мене?
— Він тисне через те, що може виглядати слабкістю.
Лілія стиснула губи.
Між ними знову виникла пауза.
— Ви можете залишитися тут на кілька днів, — сказав Роман. — Окрема кімната. Охорона на поверсі. Ніхто не дізнається.
Її серце на секунду збилося з ритму.
— Це погана ідея, — тихо сказала вона.
— Можливо.
Він зробив крок ближче.
— Але зараз важливіше, щоб з вами нічого не сталося.
Вона дивилася в його очі й намагалася зрозуміти — це лише відповідальність? Чи щось більше