Глава 6. Анкета

Анкета була на кілька сторінок.

Прізвище.

Ім'я.

По батькові.

Рік народження.

Національність.

Соціальне походження.

Членство в комсомолі.

Членство в партії.

Родичі.

Родичі за кордоном.

Перебування на окупованій території.

Судимості.

Ірина заповнювала повільно.

Не тому, що мала що приховувати.

Навпаки.

Її біографія була майже зразковою.

Батько — інженер.

Мати — бухгалтер.

Сама — комсомолка.

Ніхто не сидів.

Ніхто не емігрував.

Ніхто не писав із Парижа.

Лариса сиділа через два столи.

На одному місці її ручка зупинилася.

Ірина не дивилася.

Після анкет були розмови.

Ірину викликали в невеликий кабінет.

За столом сиділи двоє.

Один із відділу культури.

Другий представився так тихо, що Ірина не розчула прізвища.

Він не переповторив.

— Товаришко Левченко, закордонна поїздка — це висока довіра.

— Розумію.

— Ви представлятимете радянське мистецтво.

— Так.

— З іноземцями раніше спілкувалися?

— Ні.

— Закордонні родичі?

— Немає.

— У близьких знайомих?

Ірина подивилася на нього.

— Не знаю.

Чоловік усміхнувся.

— У близьких знайомих зазвичай знають.

Ірина відчула, як під долонями зволожився папір.

— Не пригадую.

— Наприклад, Руденко Лариса Сергіївна.

Тепер вона зрозуміла.

Лариса.

— Ми разом навчалися.

— Я запитав не це.

Ірина мовчала.

— Вам відомо про її родичів за кордоном?

Секунда.

Дві.

— Ні.

Це було не зовсім правдою.

Але коли вона сказала, стало легше.

Чоловік зробив позначку.

— Добре.

Ірина вийшла.

Лариса сиділа на лавці й чекала своєї черги.

— Що питали?

— Дурниці.

— Про мене?

Ірина подивилася на неї.

— Чого б?

Лариса затримала погляд.

— Просто.

Двері відчинилися.

— Руденко.

Лариса встала.

Перш ніж зайти, сказала:

— Побажай удачі.

— Удачі.

Ірина дивилася, як за нею закрилися двері.

Тоді їй здавалося, що вона зробила правильну річ.

Можливо, зробила.

Саме це потім виявилося найважчим: межа рідко приходить із табличкою.