По той бік відображення

Розділ 6 Млинова

              Наступного ранку Ірина розплющила очі за кілька хвилин до дзвінка будильника. Ще лежачи в ліжку, вона згадала про старий зошит. Не минуло й десяти хвилин, як на кухонному столі вже чекали чашка кави, записи та аркуш, розділений на три стовпці: «дата», «прояв» і «умови».

 Однак перші результати не поспішали складатися в єдину картину. І, як не дивно, це навіть трохи заспокоювало Ірину. Жінки, чиї свідчення вона переглядала, у різні роки помічали зовсім не схожі речі: одні розповідали про виразні людські силуети, інші — про незрозуміле відчуття, ніби хтось перебуває поруч. Дехто чув голоси, а хтось відчував запахи, що виникали лише в окремій кімнаті. Згадки про дзеркала траплялися неодноразово, хоча й не в кожному випадку.  Холод срібла — теж. Метеликів не було взагалі.На сторінці від 17 жовтня 1893 року вона знайшла короткий запис: «Знову бачила дівчину біля млина. Не підійшла. Вона дивилася на схід». Ірина перечитала рядок двічі. Млин міг не мати жодного стосунку до сучасної Млинової; назви змінювалися, млинів навколо старих міст вистачало. Вона підкреслила фразу один раз — рівно настільки, щоб не прикидатися байдужою і не оголошувати збіг доказом, — сфотографувала сторінку й пішла збиратися на роботу.

О 7:34 Ірина вже була в машині. Синій мішечок залишила вдома в шухляді письмового столу, зошит поклала в сумку. На виїзді з двору вона свідомо повернула не в бік Млинової. Свідомо повернути не в бік Млинової виявилося складніше, ніж Ірина очікувала. Не через бажання порушити наказ, а тому що відкритий прохід буквально існував у двадцяти хвилинах їзди, а її мозок ненавидів загадки, які можна було побачити на власні очі. Вона все одно поїхала на роботу: цікавість не була службовою підставою, і цього разу вона не збиралася робити з неї таку.

В управлінні ранок почався настільки звичайно, що на кілька хвилин учорашня розмова в батьківському домі здалася майже окремою реальністю. Андрій уже сидів за комп’ютером, переглядаючи список номерів із попереднього провадження. На сусідньому столі лежала пачка документів, принтер десь у коридорі знову зажував папір, а з кабінету Сергія Олексійовича долинав приглушений голос телефонної розмови.

— Доброго, — сказав Андрій.

— Доброго.

Він підняв очі на секунду й затримав погляд на її обличчі.

— Спала?

— Технічно.

Андрій кивнув, ніби відповідь повністю відповідала очікуванням, і посунув до неї папку.

— Експерт повернув уточнення по двох телефонах. Треба твій підпис.

Ірина сіла, відкрила папку й змусила себе прочитати перший абзац до кінця, не дістаючи телефон. На другому абзаці телефон завібрував сам.

«Інженер буде о 10:00. Стіна в аварійному стані, просто ламати не можна. Слідчий на місці».

Ірина прочитала повідомлення, поклала телефон поряд із клавіатурою й підписала документ.

— Не їдеш? — запитав Андрій, не дивлячись на неї.

— Куди?

— Не знаю. Саме тому питаю.

Ірина повернула до нього голову.

— У тебе дуже дратівлива манера помічати речі.

— Робоча.

Він знову перевів погляд на екран.

Ірина ще кілька секунд вдивлялася в отримане повідомлення, після чого вимкнула телефон і залишила його біля клавіатури.

— Я не поїду.

— Гаразд.

Не продовжуючи розмови, Ірина перейшла до наступного документа.

До десятої Ірина встигла закрити два дрібні робочі питання, відповісти на лист експерта й майже переконати себе, що справді здатна працювати, не рахуючи хвилини до новин із Млинової. Телефон вона все одно залишила екраном догори біля клавіатури, і кожного разу, коли погляд випадково ковзав до нього, доводилося свідомо повертатися до документа. О десятій сьомій хвилині повідомлень не було; за дванадцять хвилин ситуація не змінилася. Ірина помітила, що запам’ятала обидва моменти з точністю до хвилини, й сердито відкрила наступний файл, бо це надто добре показувало, наскільки мало насправді допомагала її демонстративна дисципліна.

Коли Со-йон написала, що знайшла дивність у старому плані, Ірина майже одразу набрала «яку?», але зупинилася. Со-йон сама сказала, що спершу перевірить підпис. Ірина видалила питання не як вправу в «контролі», а з простішої причини: чужа ретельність заслуговувала на ті самі двадцять хвилин, які Ірина вимагала для себе, коли перевіряла факт. Цікавість нікуди не поділася й від цього лише свербіла сильніше.

За хвилину Со-йон, ніби чудово уявляючи, що відбувається по інший бік екрана, додала: «І так, Рін уже запитав те саме тричі. Тому ти поки друга». Ірина відповіла, що цінує його жертву, а майже відразу після цього отримала окреме повідомлення від самого Ріна: «Я поставив ДВА питання. Третє було уточненням». Цього разу вона не втрималася й тихо засміялася. Андрій на сусідньому місці підняв брову, але нічого не запитав, а Ірина ще кілька секунд дивилася на екран і думала, що ця коротка дурнувата суперечка несподівано повернула кімнаті нормальний масштаб. Будмайданчик, старі плани й привиди нікуди не поділися, проте поруч залишалися люди, які могли сперечатися про кількість поставлених питань так, ніби це справді щось важило.

Рівноваги вистачило ненадовго. О 10:41 телефон знову завібрував, і цього разу на екрані висвітилося ім’я Марини. Ірина відразу відкрила повідомлення, але текст під ним прочитала не одразу, тому що всю увагу забрала фотографія.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше