По той бік відображення

Розділ 5 Порожнє кільце

До батьків Ірина приїхала наступного вечора вже після заходу сонця. Після останнього світлофора багатоповерхівки змінилися приватними будинками, а за старим садом з’явився знайомий світлий фасад Ковалів.

На ґанку, як і завжди, стояли два старі стільці й плетене крісло, за яке батьки сперечалися щоліта. Під ногою скрипнула третя дошка. Ірина машинально наступила на неї ще раз.

— Не полагодили.

Звичайність цього звуку заспокоїла. У цьому будинку мама забувала чай на підвіконні, батько щовесни обіцяв перефарбувати перила, а Микола колись три роки заперечував, що саме він розбив вікно комори. Тим абсурдніше було заходити сюди говорити про привидів і родинні таємниці — особливо після того, як мати явно вирішила за неї, скільки правди донька може витримати.

Двері відчинилися раніше, ніж Ірина встигла подзвонити. Олександр Коваль подивився спочатку на доньку, потім на її ліве зап’ястя.

— Мама на кухні.

— Привіт і тобі.

— Привіт. Я вирішив не витрачати час. У неї на столі сімейний альбом, коробка з фотографіями й той вираз обличчя, з яким краще одразу сідати.

Ірина зняла куртку.

— Ти знаєш, що було на браслеті?

Батько затримав на ній погляд.

— Знаю, як воно виглядало. Це не те саме, що знати всю історію.

— Чудово. Виявляється, у цьому домі всі чудово вміють відповідати так, щоб нічого не відповісти.

Олександр не образився.

— Це мамина історія, Іро.

Ці слова вона вже чула на свій день народження, тож цього разу вирішила не вступати в суперечку. Ірина саме попрямувала до кухні, коли згори долинув швидкий тупіт сходами. За мить унизу з’явився Микола. На ходу він сховав телефон до кишені й затримався на останній сходинці, нахилившись, щоб підтягнути шнурівку на кросівку. Куртку, схоже, накинув поспіхом, а волосся мало такий вигляд, наче він кілька разів недбало пригладив його долонею й вирішив, що більше нічого робити не потрібно.

— Ти куди? — Ірина сперлася плечем об стіну й схрестила руки.

Микола випростався й глянув на неї знизу вгору.

— З друзями. Треба нарешті вирішити, куди їдемо на канікулах, поки квитки не почали коштувати як моя нирка.

— З твоєю підробіткою нирка поки все одно дорожча.

— Дуже підтримуєш.

Він уже потягнувся до дверей, але раптом затримав руку на ручці.

— Я, до речі, вчора на побачення ходив.

Ірина повільно підняла одну брову.

— Ти спеціально повідомляєш це, коли вже стоїш однією ногою за дверима?

— Так безпечніше. Ти не встигнеш почати допит.

— Недооцінюєш мою професійну підготовку. Та сама з університету?

Микола закотив очі, але кутик рота сіпнувся.

— Та сама. І твоя кав’ярня, до речі, виявилася нормальною. Посиділи, потім гуляли.

— І?

— Що «і»?

Ірина мовчки подивилася на нього, не змінюючи пози.

— Добре, — здався він. — Було класно. І ми вже домовилися ще раз зустрітися.

— О, тобто настільки класно, що буде друге побачення.

— Я нічого не казав про «нормально».

— Ти подумав це обличчям.

Микола фиркнув, поправив рукав куртки й перевірив телефон. На екрані вже висіло кілька повідомлень.

— Мені пора. І так, на поїздку я збираю сам. Тому якщо мама знову скаже, що я занадто багато працюю після пар, скажи їй, що це фінансова відповідальність.

— Я скажу їй, що ти добровільно міняєш сон на дешеві авіаквитки.

— Зрадниця.

— Реалістка.

Він відчинив двері, але Ірина відштовхнулася від стіни й кинула вже йому в спину:

— Напиши, коли будеш удома.

Микола озирнувся через плече. На обличчі з’явилася та сама трохи нахабна усмішка, яка з дитинства означала, що останнє слово він просто так не віддасть.

— Ти теж.

Ірина розвела руками.

— Я буквально стою вдома.

— Не у своєму. А з твоєю статистикою ти ще цілком можеш о другій ночі опинитися на роботі.

— Наклеп.

— Статистика.

Він махнув їй рукою й зник за дверима. Ірина ще секунду дивилася йому вслід, потім тихо пирхнула й нарешті пішла на кухню. На кухні горіла тільки лампа над столом. Олена сиділа перед старим темно-зеленим альбомом, поруч лежала невелика картонна коробка з фотографіями. Чашка перед нею давно перестала парувати.

— Сідай, — сказала вона.

Ірина сіла навпроти й поклала ліву руку на стіл.

— Отже?

Олена не потягнулася до браслета. Лише подивилася на порожнє кільце.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше