Про незавершений звіт Ірина згадала ще в коридорі, коли крізь прочинені двері помітила на столі Сергія Олексійовича сіру папку. У неї залишалося щонайбільше три секунди, аби вигадати привід оминути кабінет: кава, терміновий дзвінок або хоча б невелика локальна катастрофа. Та начальник навіть не підвів голови. Він лише відчинив двері навстіж і коротко кинув:
— Заходь. Ірина ледь чутно зітхнула й опустилася на стілець навпроти. Самої розмови вона не боялася.
Їі дратувало інше — цього разу в неї не було хорошого аргументу, чому звіт, який мав бути давно завершений, досі лежить із загнутим кутом і половиною таблиці.
Він дочитав сторінку до кінця. Не поспішав. Поставив унизу дату, перечитав написане ще раз і лише після цього відклав ручку. Ірина весь цей час дивилася кудись трохи лівіше від сірої папки.
— Звіт не закінчений.
Вона перевела погляд на нього. У його обличчі не було роздратування. Лише в кутиках очей залягли дрібні зморшки, а пальці спокійно лежали поверх складених документів.
— Знаю.
— Його треба закінчити сьогодні.
Ірина ледь помітно скривилася.
— Я про нього пам'ятала.
Сергій Олексійович трохи нахилив голову. Не заперечив. Саме це було найгірше.
— Учора пам'ятала, — уточнила вона.
Його погляд трохи пом’якшав.
— До обіду.
Він посунув папку через стіл, і Ірина притримала її двома пальцями, перш ніж та встигла зачепити чашку. На першій сторінці її ж рукою було написано дату затримання.
— Це термін.
Ірина підняла очі. Сергій Олексійович уже потягнувся до наступної папки.
— Це помста.
Ірина збагнула, що продовжувати розмову він не має наміру. Кілька секунд кабінет наповнювали лише шелест сторінок і приглушений гомін із коридору. Їй давно слід було підвестися й піти, але вона залишилася на місці.
Погляд мимоволі впав на телефон. 8:17. О дев’ятій Марина мала зустрітися з подругою Софії. Ірина розуміла, що та розмова могла дати що завгодно: від справді важливої зачіпки до звичайної підліткової цікавості, яка не мала жодного стосунку до зникнення. Проте саме ця невідомість не відпускала її думок, відволікаючи від незавершеного звіту значно сильніше, ніж вона хотіла визнавати.
— Іро.
Вона повернулася до Сергія Олексійовича. Він дивився вже не на документи. Не суворо. Просто уважно, і від цього в Ірини раптом виникло неприємне відчуття, що вся маленька втеча думок до іншого провадження відбулася в нього перед очима.
— Я нічого не сказала.
— Знаю.
Його рука лягла на дужку окулярів, але знімати їх він не став.
— Саме це мене й насторожує.
Ірина опустила погляд на папку.
— Я не збираюся туди лізти.
Десь у коридорі хтось розсміявся; звук швидко стих за дверима.
Сергій Олексійович помовчав так довго, що Ірина вже майже почала дратуватися, а потім сказав:
— Ти вже там. Не фізично. Ти вже зробила цих дівчат своєю відповідальністю.
— Я не можу просто вимкнутися, коли дві дитини зникають за чотири дні.
— Я й не прошу вимикатися. Я прошу не плутати небайдужість із персональним боргом. Ірина провела нігтем по краю папки.
— А якщо іноді саме зайва година щось вирішує?
— Іноді вирішує. Саме тому це така небезпечна пастка.
Він відкинувся у кріслі й говорив без повчального тону, майже так, ніби розповідав про стару помилку в роботі. У її віці він теж жив за принципом «ще трохи»: ще один дзвінок, ще одна адреса, ще година без сну, бо раптом саме вона врятує людину. Проблема починалася тоді, коли з цього виростав інший висновок — якщо когось не врятував, значить, просто зробив недостатньо. Ірина підняла очі.
— А якщо справді зробив недостатньо?
— Тоді аналізуєш помилку й наступного разу працюєш краще. Але не караєш себе за те, що не контролюєш усі чужі життя. Ти дуже легко робиш людей «своїми», Іро. Це хороша риса, поки не вирішуєш, що за своїх мусиш заплатити собою.
Ірина перестала водити нігтем по краю папки. На це заперечення не знайшлося одразу.
— Я почула, — сказала вона нарешті. Сергій Олексійович кивнув. Обіцянки він не просив.
Уже біля дверей Сергій Олексійович покликав її знову, і голос став серйознішим.
— Якщо Гайдук знайде щось справді спільне між ними, ти дізнаєшся.
Ірина завмерла, тримаючись за ручку. Він не додав «обіцяю». Не було потреби. Вона кивнула.
— Добре.
— А до того часу розберися, чому три телефони після великого затримання лежать у Савчука, а не в твоєму звіті.
Ірина повільно заплющила очі. Сергій Олексійович уже повернувся до документів.
— Оце вже було підло.