На четвертий день після зникнення Аліни Ірина перестала чекати, що все закінчиться простим дзвінком. Телефон дівчини мовчав, картка не використовувалася, подруга залишалася послідовною в головному, а таблетки дедалі більше скидалися на випадкову бокову історію. Ірина вже тричі пройшла ті самі триста з лишком метрів маршруту й особливо зненавиділа камеру над магазином побутової техніки: ідеальний кут — і саме того вечора система «періодично зависла». На третє пояснення власника вона попросила його просто зупинитися, поки її професійна витримка ще на місці.
Ранок четвертого дня почався з того, що Андрій Савчук поставив на її стіл паперовий стаканчик з кавою й повідомив:
— Номер, який ти просила перевірити, поки нічого доброго не дає.
Ірина, яка саме намагалася одночасно читати відповідь оператора й розгорнути на другому моніторі карту, подивилася спочатку на каву, потім на нього.
— Кажи.
Андрій сів на край сусіднього столу, хоча його власне робоче місце знаходиться всього за два метри.
— Номер, який ти просила перевірити, чистий у найгіршому сенсі цього слова. Передплачена картка, оформлена не на фактичного користувача, активність мінімальна, останній дзвінок Аліні — за два дні до зникнення.
— Геолокація?
— Працюють.
Ірина повернулася до монітора.
— А що ще?
— Начальник питає, чому ти витратила пів дня на повторне опитування студентів коледжу, якщо ювенальна превенція вже з ними працювала, а наша наркотична версія майже розсипалася.
— Тому що їхні пояснення складалися з трьох речень.
— Я сказав, що ти знайшла прогалини в первинних поясненнях. Але начальник хоче знати, чому ти знову працювала з їхніми свідками без координації.
— І що ти відповів?
— Що це краще обговорити з тобою самою.
Ірина підняла стаканчик і зробила ковток.
— Я не казала нічого образливого.
Андрій подивився на неї.
— Учора ти сама сказала, що первинний протокол був поверховим. Я розумію, чому ти пішла перевіряти. Але тепер це вже питання меж.
— Знаю.
Андрій кивнув і більше не тиснув. Вона вже збиралася відповісти, коли телефон на столі коротко завібрував, і побачила повідомлення від матері Аліни.
«Доброго ранку. Вибачте, що знову пишу. Нічого нового?»
Повідомлення Наталі Гнатюк Ірина прочитала двічі. Останні два дні жінка писала майже кожні кілька годин, хоча Ірина не була слідчою у справі. Вона все одно відповідала. Якби десь зник Микола, Ірина теж написала б усім, хто хоча б раз стояв поруч із його справою, навіть знаючи, що це нічого не прискорить. Вона надіслала коротку чесну відповідь по своїй лінії й перевернула телефон екраном донизу. Андрій запитав, чи це мати Аліни. Ірина кивнула. Він більше нічого не сказав.
Пальці майже автоматично відкрили чат із братом. Ірина вже торкнулася поля для повідомлення, збираючись написати просте «Ти де?», але зупинилася. Микола не зникав. Нічого не сталося. Шукати його лише через те, що мати іншої дівчини чекала на звістку про доньку, означало б не вберегти брата, а лише знайти зручний привід для власного неспокою. Вона погасила екран, так і не надіславши відповіді. Андрій тим часом посунув до неї копію короткої довідки, отриманої від колег зі слідчо-оперативної групи. Темний мікроавтобус, зафіксований камерою на сусідній вулиці, уже вдалося ідентифікувати. Автівка належала місцевому майстрові, який саме в той час повертався від клієнтки.
— Водія перевірили? — запитала Ірина.
— Повністю. Маршрут підтвердила клієнтка, а на наступній камері машина з’явилася вчасно.
— Однією зачіпкою менше.
— І однією годиною чужої роботи, яку тобі не довелося робити самій, — сухо додав Андрій.
Ірина поставила біля номера мікроавтобуса маленьку позначку й відчула коротке роздратування — ще одна версія закрилася, а Аліна не стала від цього ближчою. Саме так і виглядала справжня робота: десятки людей, годин відео, чеків і маршрутів, більшість із яких ніколи не стануть важливими. І все ж Ірина любила цей момент пошуку більше, ніж визнавала вголос. Не ефектне «осяяння», а мить, коли серед купи непов’язаних деталей раптом з’являється одна, яка витримує перевірку. Поки такої не було, залишалося тільки продовжувати.
Близько одинадцятої Ірина вже втретє за ранок посварилася з принтером, коли двері робочої кімнати відчинилися й до неї зазирнула Ліда Мороз.
— Коваль, тебе шукають.
— Якщо це знову бухгалтерія, скажи, що мене забрали інопланетяни.
— Ні. Ювенальна.
Ірина повільно підняла голову.
— Тоді інопланетяни звучать навіть краще.
Ліда усміхнулася.
— Капітан Гайдук.
— Прекрасно.
Капітана Марину Гайдук Ірина знала не перший рік і, за інших обставин, навіть цілком нормально до неї ставилася. Гайдук добре працювала з дітьми, вміла говорити з підлітками без того специфічного поблажливого тону, від якого вони зазвичай закривалися вже після другого речення, і пам’ятала сімейні ситуації значно довше, ніж вимагали службові папери. Проблема була в тому, що Марина так само добре пам’ятала межі чужої компетенції. І дуже любила нагадувати про них. Вона чекала в коридорі з папкою під пахвою й виразом обличчя людини, яка прийшла не сваритися, але вже підготувалася до того, що доведеться.