До будинку Гнатюків Ірина доїхала трохи швидше, ніж обіцяв навігатор, і цього разу не стала вдавати перед собою, що нікуди не поспішає. Робоча частина ситуації була зрозумілою: шістнадцятирічна Аліна вийшла до подруги, не дійшла, телефон зник із мережі, а в кімнаті знайшли невідомі таблетки. Ранкова дівчина, метелик і холодний браслет нікуди не поділися з пам’яті, але Ірина тимчасово відсунула їх убік. Коли є реальна родина, яка зараз не знає, де її дитина, починати треба з того, що можна перевірити руками, телефонами й лабораторією.
Ірина припаркувала машину біля типової дев’ятиповерхівки на околиці Вільнограда, вимкнула двигун і кілька секунд залишалася сидіти, дивлячись на освітлені вікна. Дощ уже майже припинився, проте асфальт блищав під ліхтарями, а біля під’їзду стояла патрульна машина, присутність якої в такому дворі неминуче притягувала увагу сусідів. На лавці під навісом сиділи дві жінки старшого віку, одна в халаті під курткою, інша — з парасолькою, хоча дощу вже практично не було, і обидві розмовляли досить тихо, щоб удавати, ніби зовсім не цікавляться чужою бідою.
Ірина вийшла з автомобіля, зачинила за собою дверцята й машинально підтягнула рукав светра, ховаючи під ним старий срібний браслет. Біля під’їзду на неї вже чекав молодий патрульний. Вона кілька разів зустрічала його у відділі, проте так і не запам’ятала імені. Натомість він впізнав її одразу й випростався з такою повагою, ніби перед ним стояла щонайменше очільниця обласного управління. Хоча, наскільки Ірина могла судити, різниця у віці між ними навряд чи перевищувала кілька років.
— Добрий вечір. Пані Коваль?
— Ірина достатньо.
Він трохи розгубився, кивнув і відчинив двері під’їзду.
— Батьки вдома. Наші вже взяли первинне пояснення, орієнтування передали. Дівчину звати Аліна Гнатюк, шістнадцять років. Мати каже, що близько сьомої вона пішла до подруги, але та стверджує, що Аліна так і не прийшла.
— Вони говорили телефоном?
— Подруга каже, що переписувалися.
— Телефон Аліни?
— Поза мережею. Орієнтування вже передали, запит оператору пішов. Детальні дані забере група, яка веде зникнення.
Ірина кивнула, піднімаючись сходами. Ліфт стояв на восьмому поверсі, а чекати вона не хотіла, та й квартира була лише на третьому.
— Таблетки де?
— У кімнаті. Мати знайшла в косметичці, коли шукала зарядний до другого телефона.
Ірина озирнулася на нього.
— У неї два телефони?
— Старий. Розбитий екран, без сім-картки. Каже, донька іноді слухала на ньому музику.
— Добре. Нічого в кімнаті більше не чіпали?
Патрульний трохи помовчав. Цього було достатньо для відповіді.
— Батьки шукали дитину, — нарешті сказав він. — Ви ж розумієте.
Розуміла. Якби зникла її дитина, вона, найімовірніше, теж не сиділа б рівно на стільці, чекаючи, поки хтось приїде й дозволить відкрити шафу.
— Що саме вже перевіряли?
— Речі, сумку, ноутбук. Мати дзвонила всім знайомим, яких знає. Батько об’їхав маршрут до подруги й кілька місць, де вони гуляють.
— Камери?
— На будинку є одна. Уже зв’язалися з ОСББ.
Ірина лише кивнула.
Двері квартири залишалися напіввідчиненими. На порозі стояла жінка приблизно сорока років — бліда, із розкуйовдженим світлим волоссям і телефоном, який вона міцно стискала в руці. Спершу її погляд зупинився на патрульному, а тоді перемістився на Ірину. Не гаючи ні секунди, жінка запитала:
— Ви знайшли її?
Ірина чула це питання не вперше й досі не навчилася відповідати на нього легко.
— Поки новин про місцеперебування Аліни немає, — сказала вона після представлення.
— Я з’ясую все, що може бути пов’язане з речовинами, які знайшли в кімнаті, — запевнила Ірина.
Жінка мовчки кивнула й відійшла вбік, даючи їй пройти. Усередині було тепло, навіть трохи душно. На кухні не вимикали світла, а у вітальні сидів чоловік, який обхопив телефон обома руками й невідривно дивився на екран, наче міг самим лише поглядом змусити доньку зателефонувати. Поруч на дивані лежала куртка з мокрими плечима. Судячи з її вигляду, чоловік і справді повернувся з пошуків зовсім недавно.
— Сергію, це з поліції, — сказала жінка.
Чоловік підвівся.
— Я Сергій Гнатюк.
— Ірина Коваль.
Він потиснув їй руку й одразу запитав:
— Через ті таблетки?
— Через них теж. Поки ми навіть не знаємо, що це.
— А якщо наркотики?
У голосі прозвучало не стільки обурення, скільки страх людини, яка раптом зрозуміла, що може зовсім не знати власну дитину. Ірина не стала ні заспокоювати його безпідставно, ні драматизувати.
— Тоді з’ясуємо, звідки вони в неї. Але я б не робила висновків раніше за лабораторію.
Мати Аліни, яку за кілька хвилин Ірина вже знала як Наталю, запросила її пройти на кухню. Сідати Ірина не збиралася. Основні обставини зникнення колеги вже занотували, тож вона вирішила зосередитися на іншому. Попросила Наталю стисло пригадати останні кілька днів життя доньки, звернувши особливу увагу на нові знайомства, вечірки, незвичні прохання позичити гроші, зміни в поведінці та будь-які препарати, які Аліна могла приймати. Такий підхід нерідко виявлявся дієвішим за прямі запитання про підозрілих людей: розповідаючи про звичайні події, люди поступово відновлювали в пам’яті дні, які лише тепер, після зникнення близької людини, починали здаватися зовсім іншими.