По той бік відображення

Розділ 1 Двадцять п’ять

У свій двадцять п’ятий день народження Ірина Коваль прокинулася о п’ятій сорок сім так різко, ніби хтось вимовив її ім’я просто над вухом. За секунду вона вже сиділа в ліжку з телефоном у руці, готова реагувати на неіснуючу проблему, і тільки тоді праве плече нагадало про вчорашнє затримання гострим болем. День мав бути вихідним — цілим, офіційно подарованим начальником шматком часу, у якому від неї ніхто нічого не вимагав, — але організм вирішив розбудити її ще до шостої. Ірина кілька секунд дивилася на 5:47, а потім тихо сказала темній кімнаті, що це вже особиста образа.

Операція, від якої очікували швидкого й непомітного завершення, пішла шкереберть уже на третій хвилині. Один із підозрюваних кинувся до запасного виходу, інший зачинився у квартирі й почав погрожувати стрибнути з балкона другого поверху, а третій вирішив позбутися пакета з таблетками, викинувши його у вікно. Пакет упав просто на капот службового автомобіля. Ірина встигла подумки зауважити, що Всесвіт часом надто відверто підіграє правоохоронцям, але цієї миті перший утікач знову спробував вирватися. У подібних ситуаціях із нею відбувалося дивне: що більше навколо ставало безладу, то чіткіше вона мислила. У голові миттєво складався короткий перелік найважливішого: можливі шляхи відступу, розташування кожного з присутніх, чиї руки залишалися вільними та що могло трапитися протягом наступних п’яти секунд. Усе зайве зникало, поступаючись місцем холодному розрахунку. Ірина любила цей стан зосередженості більше, ніж, напевно, було б правильно визнавати.

Наступного дня вчорашня пригода нагадувала про себе синцем, подряпаною долонею та плечем, яке нило навіть тоді, коли вона намагалася не рухатися. Принаймні цього разу причину болю не доводилося шукати. Ірина знала, що буває інакше. Після справ, які залишали по собі надто багато важкого й нічого не давали змінити, напруження наздоганяло її вже згодом. Воно накопичувалося в шиї, стискало м’язи між лопатками й перетворювало спину на суцільний камінь, хоча жодної фізичної травми не було.

Та вчорашнє затримання, на щастя, не належало до таких випадків. Усі залишилися живими, усіх трьох підозрюваних доправили під варту, а пакет із доказами майже сам потрапив туди, де мав опинитися. Рідкісний випадок, коли робочий день завершився без непоправних наслідків.

Отже, тепер Ірина могла присвятити трохи часу собі й відсвяткувати день народження. Принаймні на папері все виглядало саме так.

Ближче до одинадцятої вечора, після допитів, вилучень, пломбування пакетів і нескінченних паперів, начальник відділу зняв окуляри, потер перенісся й подивився на Ірину тим особливим поглядом, яким зазвичай дивився перед тим, як повідомити щось, що точно їй не сподобається.

— Коваль, завтра я тебе тут не бачу.

Ірина, яка саме перевіряла перелік вилучених телефонів, навіть не підняла голови.

— У мене звіт не готовий.

— Післязавтра закінчиш.

— Треба ще звірити вилучене з протоколом і передати телефони на експертизу.

— Без тебе впораються.

— Я бачила, як вони без мене минулого разу впоралися.

— Ірино.

Тільки тоді вона відірвалася від паперів.

— Що?

— Завтра в тебе вихідний.

— За графіком я працюю.

— Уже ні.

— Ви не можете міняти мій графік, тому що в мене день народження.

— Можу, — спокійно відповів він. — І сьогодні я цим правом скористаюся.

— Це зловживання владою.

— Це не обговорюється. Післязавтра спокійно закінчиш звіт.

Ірина вже відкрила рот для наступного аргументу, але зупинилася.

Сергій Олексійович не збирався тиснути на неї своїм званням чи щось доводити. Він лише мовчки дивився на Ірину, і від цього погляду їй ставало ніяково. Після шістнадцяти годин безперервної роботи вона й сама розуміла, що навряд чи була на піку своєї уважності. Чого тільки варте те, що вона двічі перевірила той самий номер пакета, перш ніж нарешті помітила власну помилку. Начальник тим часом спокійно поправив окуляри, ніби вирішив дати їй можливість самій усе усвідомити.

— І щоб завтра я не побачив твоєї машини біля управління.

— А якщо я просто проїжджатиму повз?

— Коваль.

— Добре.

Ірина забрала речі й поїхала додому, залишивши за собою право вважати примусовий вихідний особистою образою до ранку. Тепер, сидячи в напівтемній спальні й дивлячись на 5:48 на екрані телефона, вона була змушена визнати, що хоча б поспати довше справді було б непогано. Шкода тільки, що її організм мав власну думку щодо вихідних. Телефон уже встиг зібрати одинадцять непрочитаних повідомлень. Мама, звісно, написала першою, рівно опівночі, хоча ще ввечері обіцяла «не поводитися так, ніби доньці знову виповнюється десять». Батько привітав через кілька хвилин, додавши фотографію величезного букета й загадкове «зранку побачиш», після чого пішли повідомлення від друзів, кількох колег і, нарешті, молодшого брата.

Микола надіслав картинку святкового торта, на якому хтось за допомогою графічного редактора поставив маленький надгробок.

Під нею було написано:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше