Я підготувалася до того, щоб виграти. Зручно сперлася в кріслі, увімкнула комп'ютер і почала чекати поки він завантажиться.
Томас з цікавістю спостерігав за мною, здається він подумав, що я просто за звичною самовпененістю хочу приховати відсутність навичок.
Але я ніколи не допускала помилок.
Авжеж, якщо не рахувати той день, коли вирішила, що закохатися у професора Сильфіда це хороша ідея. Якби я знала, що знайомство з ним приведе мене до Морфея ніколи б не спробувала спілкуватися краще.
І все ж…чомусь у той день мені стало його шкода, бо він здавався просто глибоко самотньою людиною. Тож я просто хотіла скласти йому компанію у цій самотності.
Чому ж я не змогла дотримати обіцянки того життя?
Елевонда. Він знав…і хотів тебе захистити? А хоча…авжеж знав.
Дельфі. Самі спитали і самі відповіли.
Елевонда. Насправді саме вона частково винна у ваших бідах.
Дельфі. Ти про…а хоча про кого ще ж.
Елевонда. І навіщо питала, якщо сама відповіла.
– Можеш обрати гру, – сказав Томас таким тоном, мовляв ти ж вперше граєш.
Він забив собі перший цвях у труну. Я точно розібю його вщент. Не тільки через угоду…
Я обрала перегони. Мені завжди подобалося саме такий тип відеоігор і я не могла пропустити таку можливість.
Томас кивнув і почав шукати гру.
– Можеш поділитися посиланням у мене здається такої немає, – попросив він обертаючись.
– Скажи свій номер, мені довго шукати.
Ось у чому мінус ні з ким не спілкуватися, коли потрібно той контакт стає голкою у сіні – спробуй ще знайти швидко.
Він продиктував я записала і відчула якесь дивне відчуття. Те саме, коли в інтроверта у вкладці особисті в телеграмі зявляється новий номер.
Елевонда. Це я. Однозначно я. Наче збій в системі.
Дельфі. Однозначно.
– Мене підписати тебе Дельфініум Марі Амаль? – поцікавився він у своїй жартівливій манері.
– А вас Томас Інгвар Моррейн? – у тон йому перепитала я.
– Неперевершений, найкращий, майстер рун і гравець…
– Я зрозуміла, – зупинила його я і зі сміхом таки переслала посилання.
Гра ще не почалася, а весело вже стало. Ну нічого, ще побачимо, що він заговорить коли з тріском програє.
– Чекай, так це реально...О мій Бог! Триста років не грав, – вигукнув Томас нарешті зрозумівши, що перед ним.
Елевонда. Я не плачу це просто ностальгія в око попала. Як же я обожнювала спостерігати за цією грою, коли грав мій старший брат.
Дельфі. Тоді ви на мої стороні?
Елевонда. Якщо у тебе не зелена машина. Мені тут за двох писати. Тако треба ще знайти саундтреки з гри і згадати як виглядала траса.
Щойно гра завантажилася і я обрала автомобіль стала повністю зосередженою на своєму автомобілі. Здається для мене тепер існувала лише ця траса. Єдина проблема, я уявлення не мала який з інших трьох автомобілей належить Томасу.
Так само як і він.
Операції “Сліпі кошенята спішать до фінішу починається відкритою”
Елевонда. Хіба там не пише?
Дельфі. А ти реально думаєш, що наші ігрові ніки Дельфініум і Томас.
Елевонда. Ну так і думала.
3…2…1…Погнали.
Я мимовлі щасливо усміхнулася і уважно подивилася на карту. Ми спеціально обрали складнішу з поліцією і тепер зовсім скоро нас чекає ще той треш.
У будь якому випадку моя стратегія команда Шабаш. Так я не просто мчала до фінішу як це робила Брі, обираючи Колібрі.
Елевонда. Для тих, хто не в темі. Вона про манхву Вітролом. Де були велоперегони і Колібрі це команда головних героїв, а Шабаш це команда ну лиходіїв і їх головних конкурентів.
Тому я зосередилася на тому аби якнайшвидше вони всі потрапили в пастки і вилетіли. А ще я обожнювала скорочувати дорогу тими найдивнішими дворами.
Тепер на дорозі залишалася лише дві машини, окрім моєї.
Я почала уважно спостерігати. Один з них просто мчав до фінішу, а от інший здавався цікавішим суперником.
– Ти що Повітряний змій? – поцікавився Томас зі смішком і здивуванням.
– А ти…серйозно, хто називається в честь гурту?
Але здається тепер я зрозуміла справжню причину його реакції. У мене була жовта ламборджині, а у нього синє бмв.
– Це що село і люди? – перепитала я і одразу ж додала, – а ще чому у нас прапор України склався? – запитала і одразу ж додала, – Трясця, починається.
Той третій невідомий зіпсував нам усю тему і через нього з'явилися копи. А щоб їх всіх…
Ви колись бачили як вороги на деякий час об'єднуються заради спільного ворога. Ось якось так виглядала наша гонка з Томасом.
На зайвого персонажа ми поки не вибивали, хоч і слідкували за тим аби він не виграв.
І все ж стало веселіше…ніщо не зрівняється з тим азартом, який відчувлаа коли втікала від них.
– На тобі праві, на мені ліві, – не відриваючи погляд кинула я.
– Окей, – він навіть не сперечався.
Я уважно спостерігала за трасою і легко скорочувала пастками, Томас же був наче той безсмертний і діяв на пряму.
“Тут десь має бути трамплін. Точно має бути”
Я їхала далі і мені все більше здавалося що ще трохи і мені зараз кінець і взагалі їду в якийсь трафальгар.
– Ліворуч, зверни, – почула я голос Томаса і навіть не задумуючись, що він може мене підставити я різко звернула, вивевши авто в дріфт.
Якраз підрізала частину хвоста, хоча думала вони ще дорогою відкинулася.
Томас саме знешкодив зайвого і тепер нас залишилося лише двоє…і наша прекрасна компанія з тих покидьків, які за нами ганяються.
Авжеж я не мала нічого проти реальної поліції, але гра це зовсім інше.
– Дяка, а тобі прямо і праворуч, – кинула я, коли побачила, що він кудись не туди звертає.