Ми знову стояли у Вежі Мотлоху. І цього разу навіть Реджі вийшло взяти, який чемно дріботів поруч у вигляді кота. Мені не подобалося, що він частіше залишається котом, але принаймні його вигляд був більш ожившим, аніж раніше.
Цього разу я нарешті взяла потрібний предмет і нічого зайвого. Це були невеликий компас, стрілка на якому була зламана і напрямок він не показував.
– І чому ж ти хотів аби я його знайшла? – поцікавилася, обернувшись до Реджі, який як справжнісінький кіт скидав предмети з полички і дивився як вони летять вниз.
Хоча у людському вигляді йому насправді теж подобалося це робити. Тільки він їх не скидав а переставляв або скидав і ловив біля самої підлоги.
Елевонда. То у нього таки є котячі риси навіть як в людини. Не знала. Я думала це тільки у відношенні до Брі проявляється.
– Просто, – відповів він зістрибнувши сам з полиці і приземляючись на лапи.
– Знущаєшся? – запитала я з погрозою.
– Ну ти ж хотіла щось робити, от я…
– От давай не відходь від теми, – одразу зрозуміла його план за поглядом.
У нього він завжди ставав таким хитро винуватим одночасно. Сам Реджі про це, мабуть, і не здогадувався, а я радо користувалася.
Він відвернувся.
Я спробувала згадати минулі життя, але зрозуміла, що не пам'ятаю, щоб у нього чи в когось зі знайомих був такий артефакт.
І все ж…предмет був знайомим.
Я заплющила очі і спробувала наблизити його, шукаючи щось подібне і нарешті погляд зачепився за найнеочікуванішу людину.
– Арвін. Це ж належить Арвіну, принаймні у цьому житті. Чому ж він тоді тут? – здивовано поцікавилася в Реджі все зрозумівши.
Спочатку я подумала, що він стирив його в Сильфіда чи навіть того ж Морфея. Але ні, маштаб виявився меншим. От тільки, тепер мені здається знадобитися працювати з тим, кого понад усе старалася уникати.
Елевонда. А тепер ясно чому ми не бачили його в сюжеті. Ти просто ввімкнула ігнор максимального рівня, але диво як він тобі дозволив. Не той персонаж.
Дельфі. Скажіть чесно, вам просто потрібно було зробити аби ми почали взаємодіяти.
Елевонда. Цей момент точно ні.
– Я позичив його у третьому житті, – нарешті сказав Реджі, – він сказав, що тобі знадобиться.
Я похолола. У третьому житті ми були одружені.
– Ти впевнений? Третє?
Моє найгірше життя. У якому для мене все почалося і якнайгірше завершилося. А, ми потім розлучилися, а ще те життя було найдовшим. Наче якась насмішка перед всіма наступними подіями.
Елевонда. А як так, що ти не повернулася одразу? Чи я щось не розумію? Умова – Брі має бути врятована, ти жива. Тоді хіба перенесення не стається одразу щойно…Невже умова інша?
Дельфі. Так, ми обидві маємо померти, авторко і лише тоді перенесення в часі вступає дію. Та я не можу вчинити самогубство і змушена жити далі. То ж я найбільше ненавиджу саме третю регресію, бо я не мала права бути, хоч трохи щасливою, якщо моєї сестри немає бути поруч.
Елевонда. А Реджі, що сталося з ним?
Дельфініум. Пішов першим у наступному житті він був сам.
Елевонда. Ось тепер здається усе стає ясніше, дякую. Я думала, що там система автоматична.
Я згадала як він розповідав мені про цей компас. Не хотілося аби спогади виринали назовні та нічого зробити з цим не могла.
“Він діє лише коли загрожує небезпека. У інших випадках звичайна річ з якої немає жодної користі”
– Можемо йти. Цього разу точно.
– Чекай, – зупинив мене Томас, який до цього разу мовчав, а ми здається забули про його присутність, – про які життя ви говорите?
Ми з Реджі переглянулися з однаковими поглядами, мовляв, Боже, які дурні. Це ж треба було таке.
– Минулі, – сказала я спокійно, – це сьоме, – сказала виснажено.
– Довгенько, а в честь чого? – запитав зі звичайною усмішкою.
– Брі треба врятувати, мені вижити, лиходія перемогти, – перелічила я таким тоном, наче це список покупок, бо настільки вже втомилася від усього цього.
Реджі здивовано подивився на мене.
– Ну я ж не сказала що це договір, – сказала я майже беззвучно.
– І справді, – промуркотів він.
– І ви за скільки життів не змогли впоратися? – щиро здивувався він, – а хоча герої коміксів інколи десятки разів регресують, тож…ви ще швидко.
Про те, що це остання спроба я сказати вже не могла. Знала, що горло здавить і навіть не пробувала.
– Спробував би сам, – роздратовано відрізав Реджі, – я дуба врізав уже скільки разів, поки вона в мене закохалася і почала довіряти. Я кохаю Брі, але реально задовбився її рятувати.
Я кивнула.
Рятували Брі – помирала я.
Рятували мене – помирала Брі.
Інколи мені здавалося, що ми просто не можемо вжитися в одній реальності, наче той північний і південний полюс повинні бути по різні сторони.
Інколи я справді думала, що Брі було б краще без мене. Та вона чомусь вперто не хотіла жити без мене, хоч я завдавала їй стільки болю.
Тож насправді я була щаслива, що вона нарешті пішла. Нарешті мене покинула і почала діяти самостійно. Цього разу план Реджі може й матиме успіх.
– Можу чимось допомогти? – поцікавився Томас, – я знайшов тут одну цікаву річ.
Він дістав з кишені наручний годинник на якому час зупинився. Потім мовчки потряс ними і вони перетворилися у пісочні з незрозумілим пилом.
– Це ж відомий артефакт, що він тут забув? – здивувався Реджі, змірявши їх пильним котячим поглядом.
На відміну від звичайних котів його зір магічний і він може побачити те, що людям закрито.
– І що це? – запитали ми неочікувано синхронно з Томасом.
– Ти не в курсі? – я ж була певна, що він уже зрозумів, що перед ним.
– Мені потрібне підтвердження, – викрутився він.
Хто б сумнівався? Без сумніву це б і сказав.