Елевонда. Дельфі у мене є одне прохання.
Я зупинилася посеред коридору, не розуміючи, що це раптом на неї найшло. У неї до мене? Чує моє серце – мені воно точно не сподобається.
Елевонда. Тільки капцями не кидайся( коли раптом згадала як тапочки українською)
Дельфі. Кажіть вже.
Елевонда. Можеш дещо запитати в Сильфіда для мене. А я сама не можу, бо не в певнена, коли до його розділу черга дійде.
Серйозно. Не могла вона згадати про це, коли я в нього була. На що отримала коротке підтвердження.
Авжеж мені не хотілося цього робити, але довелося дістати телефон і зателефонувати першою.
– Панно Дельфініум? – здивувався він, – щось трапилося?
– Авторка. Хотіла запитати вас про те, як працюють розмови персонажів залежно від типу оповіді, – рівно переказала усе, що просила авторка, а потім додала, – вона сказала, що була впевнена, що під час третьої особи неможливо аби персонажі чули її або відповідали. І тепер хвилюється…
На мить я замовкла здивувавшись її словам.
У сенсі…що Брі насправді могла її чути.
Сильфід теж нічого не говорив.
– Розмови з персонажами Тесс це щось абсолютно нове і безпрецедентне, тож як вони працюють зрозуміти складно, – нарешті відповів.
Авторка здається розчаровано зітхнула.
– Тоді їй спитати Фарізе? – поцікавилася я замість неї.
– Ні, – заперечив Сильфід, а тоді додав, – я передзвоню вам пізніше.
– А так, звичайно, – кивнула я радісно і поклала слухавку.
Елевонда. От монте. Це ж треба було – навіть для світів магічного об'єднання це рідкість.
Дельфі. Не буркотіть.
Елевонда. Але все ж чому лише я додумалася до того, щоб буквально в книзі говорити зі своїми персонажами. Ну тобто записувати це.
Дельфі. Мені здається вас би образило таке.
Елевонда. Авжеж, запантетувала якби могла. Як власний винахід.
Дельфі. Ага може ще б створили новий жанр?
Елевонда. Ні. Мені здається усі вже існують.
На мій превеликий подив, я здається і справді почала краще ставитися до авторки.
День пройшов аж занадто звично. Я ходила на пари робила усе як завжди і старалася не думати про те, що увечері знову доведеться говорити з Сильфідом.
У мене не було для цього ні сил ні бажання.
А тоді я дещо згадала.
“Професоре Сильфіде. У мене є одне питання…і це вже для мене”
Ні, я справді не хотіла навіть чути його, а здається прийдеться ще й побачити.
Елевонда. А якби знала, що ти до нього почапаєш, то б зранку не прийшлося дзвонити.
Дельфі. А ти не знала.
Елевонда. Ну тоді коли мала статися події цього розділу, ключа ти ще не знайшла. І ще одне…хіба до нього йти безпечно.
Я саме сиділа в їдальні і думала насправді про те ж. А якщо я зроблю лише гірше? Якщо усе це надто таємне, щоб про нього він дізнався.
З полегкістю видихнула, коли зрозуміла, що ще не натиснула надіслати.
Зарано.
Ще не все дізналася сама.
Тож для початку я пішла на останню пару, тоді повернулася в гуртожиток і з якимось смутком подивилася на Реджі. Він згорнувся клубочком і спав на ліжку Брі, поруч з нею.
Я зробила крок ближче і легенько погладила його шерсту. Він розплющив одне око і невдоволено подивився на мене.
– Реджі…– тихо прошепотіла я, – ти справді нічого не знаєш про той ключ.
Минулого разу, коли я його запитувала він відмовився відповідати і ще одного разу теж.
– Не знаю, – промуркотів він роздратовано.
Він і раніше був нестерпним, а тепер і поготів. Здавалося, наче щиро бажає кінця Світу, не менше.
Я навіть не робила спроб щось змінити, розуміла, що це даремно. Реджі стане нормальним лише тоді, коли знову побачить Брігель.
– Ти дістав мене знаєш, – не втрималася я, – усім погано, але тобі найгірше. Я сестру втратила, то чому лише ти страждаєш!
І раптом відчула щось дивне. Ключ, який я тепер носила з собою як кулон став світитися червоним і я відчула як він нагрівається, пропалюючи шкіру.
Скрикнула від болю і опустилася на коліна.
Реджі відразу перемінився і зістрибнув вниз до мене.
У голові паморочилося і я ледве трималася за підсвідомість. А за мить я знову побачила видіння уже чіткіше від попереднього.
“Я буду відчувати твої емоції, а ти мої. Так буде зручніше.”
І зараз стало зрозуміло, що кулонів два. От тільки, другим був не ключ а…я спробувала наблизити це щось з видіння. Та нічого не вийшло.
– Їх було два. Але кому я його давала. Невже тобі, Регулусе? – запитала аби він не зміг змовчати знову.
Навіть попри те, що він вже шість життів не був моїм фамільяром – знання справжнього імені завжди діяло безвідмовно.
Він не відповів лиш подивився на мене своїм промовистим котячим поглядом.
– Отже тобі, – констатувала я, – але навіщо?
Реджі знову промовчав і ліг поруч, поклавши мордочку мені на руку. Невже вирішив заспокоїти?
– Де другий кулон? – поцікавилася холодно.
Змовчати знову я йому не дозволила, фамільяр відповів швидше, ніж я договорила ім'я.
– Я не знаю. Цей кулон, що зараз у тебе – мала передати мені, – усе ж пояснив.
– І чому відразу не сказав, – я з полегшенням зняла річ і відчула як біль відступає, наче його й не було і перевісила йому.
Він одразу ж трансформувався у гарний котячий нашийник. А замість ключа з'явився ( ну оце де записують імя і номер кота)
– Ось тому й не казав, – пробурмотів він невдоволено і змірявим мене ображеним котячим поглядом.
– Тоді навіщо хотів аби я його знайшла? – задала резонне питання, вмощуючись зручніше.
– Щоб ти спитала? – не стримався він, а тоді перетворившись в людину продовжив серйозним тоном, – бо цей ключ не те, що ти мала знайти, – пояснив він і я здивовано завмерла.