По той бік сновидінь

Розділ 10. Не той шлях

Елевонда. Дельфі у мене є одне прохання. 

Я зупинилася посеред коридору, не розуміючи, що це раптом на неї найшло. У неї до мене? Чує моє серце – мені воно точно не сподобається. 

Елевонда. Тільки капцями не кидайся( коли раптом згадала як тапочки українською) 

Дельфі. Кажіть вже. 

Елевонда. Можеш дещо запитати в Сильфіда для мене. А я сама не можу, бо не в певнена, коли до його розділу черга дійде. 

Серйозно. Не могла вона згадати про це, коли я в нього була. На що отримала коротке підтвердження. 

Авжеж мені не хотілося цього робити, але довелося дістати телефон і зателефонувати першою. 

– Панно Дельфініум? – здивувався він, – щось трапилося? 

– Авторка. Хотіла запитати вас про те, як працюють розмови персонажів залежно від типу оповіді, – рівно переказала усе, що просила авторка, а потім додала, – вона сказала, що була впевнена, що під час третьої особи неможливо аби персонажі чули її або відповідали. І тепер хвилюється…

На мить я замовкла здивувавшись її словам. 

У сенсі…що Брі насправді могла її чути. 

Сильфід теж нічого не говорив. 

– Розмови з персонажами Тесс це щось абсолютно нове і безпрецедентне, тож як вони працюють зрозуміти складно, – нарешті відповів.

Авторка здається розчаровано зітхнула. 

– Тоді їй спитати Фарізе? – поцікавилася я замість неї. 

– Ні, – заперечив Сильфід, а тоді додав, – я передзвоню вам пізніше. 

– А так, звичайно, – кивнула я радісно і поклала слухавку. 

Елевонда. От монте. Це ж треба було – навіть для світів магічного об'єднання це рідкість. 

Дельфі. Не буркотіть. 

Елевонда. Але все ж чому лише я додумалася до того, щоб буквально в книзі говорити зі своїми персонажами. Ну тобто записувати це. 

Дельфі. Мені здається вас би образило таке. 

Елевонда. Авжеж, запантетувала якби могла. Як власний винахід. 

Дельфі. Ага може ще б створили новий жанр?

Елевонда. Ні. Мені здається усі вже існують.

На мій превеликий подив, я здається і справді почала краще ставитися до авторки. 

День пройшов аж занадто звично. Я ходила на пари робила усе як завжди і старалася не думати про те, що увечері знову доведеться говорити з Сильфідом. 

У мене не було для цього ні сил ні бажання. 

А тоді я дещо згадала. 

“Професоре Сильфіде. У мене є одне питання…і це вже для мене” 

Ні, я справді не хотіла навіть чути його, а здається прийдеться ще й побачити. 

Елевонда. А якби знала, що ти до нього почапаєш, то б зранку не прийшлося дзвонити. 

Дельфі. А ти не знала. 

Елевонда. Ну тоді коли мала статися події цього розділу, ключа ти ще не знайшла. І ще одне…хіба до нього йти безпечно. 

Я саме сиділа в їдальні і думала насправді про те ж. А якщо я зроблю лише гірше? Якщо усе це надто таємне, щоб про нього він дізнався. 

З полегкістю видихнула, коли зрозуміла, що ще не натиснула надіслати. 

Зарано. 

Ще не все дізналася сама. 

Тож для початку я пішла на останню пару, тоді повернулася в гуртожиток і з якимось смутком подивилася на Реджі. Він згорнувся клубочком і спав на ліжку Брі, поруч з нею. 

Я зробила крок ближче і легенько погладила його шерсту. Він розплющив одне око і невдоволено подивився на мене. 

– Реджі…– тихо прошепотіла я, – ти справді нічого не знаєш про той ключ. 

Минулого разу, коли я його запитувала він відмовився відповідати і ще одного разу теж. 

– Не знаю, – промуркотів він роздратовано. 

Він і раніше був нестерпним, а тепер і поготів. Здавалося, наче щиро бажає кінця Світу, не менше. 

Я навіть не робила спроб щось змінити, розуміла, що це даремно. Реджі стане нормальним лише тоді, коли знову побачить Брігель. 

– Ти дістав мене знаєш, – не втрималася я, – усім погано, але тобі найгірше. Я сестру втратила, то чому лише ти страждаєш! 

І раптом відчула щось дивне. Ключ, який я тепер носила з собою як кулон став світитися червоним і я відчула як він нагрівається, пропалюючи шкіру. 

Скрикнула від болю і опустилася на коліна. 

Реджі відразу перемінився і зістрибнув вниз до мене. 

У голові паморочилося і я ледве трималася за підсвідомість. А за мить я знову побачила видіння уже чіткіше від попереднього. 

“Я буду відчувати твої емоції, а ти мої. Так буде зручніше.” 

І зараз стало зрозуміло, що кулонів два. От тільки, другим був не ключ а…я спробувала наблизити це щось з видіння. Та нічого не вийшло. 

– Їх було два. Але кому я його давала. Невже тобі, Регулусе? – запитала аби він не зміг змовчати знову. 

Навіть попри те, що він вже шість життів не був моїм фамільяром – знання справжнього імені завжди діяло безвідмовно. 

Він не відповів лиш подивився на мене своїм промовистим котячим поглядом. 

– Отже тобі, – констатувала я, – але навіщо? 

Реджі знову промовчав і ліг поруч, поклавши мордочку мені на руку. Невже вирішив заспокоїти? 

– Де другий кулон? – поцікавилася холодно. 

Змовчати знову я йому не дозволила, фамільяр відповів швидше, ніж я договорила ім'я. 

– Я не знаю. Цей кулон, що зараз у тебе – мала передати мені, – усе ж пояснив. 

– І чому відразу не сказав, – я з полегшенням зняла річ і відчула як біль відступає, наче його й не було і перевісила йому. 

Він одразу ж трансформувався у гарний котячий нашийник. А замість ключа з'явився ( ну оце де записують імя і номер кота) 

– Ось тому й не казав, – пробурмотів він невдоволено і змірявим мене ображеним котячим поглядом.  

– Тоді навіщо хотів аби я його знайшла? – задала резонне питання, вмощуючись зручніше. 

– Щоб ти спитала? – не стримався він, а тоді перетворившись в людину продовжив серйозним тоном, – бо цей ключ не те, що ти мала знайти, – пояснив він і я здивовано завмерла. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше