Брігель сиділа у вітальні і довго не наважувалася натиснути на потрібний номер. Речі уже давно були зібрані і тепер залишалося подзвонити мамі Тоунса.
Але ні…весь час щось зупиняло. Вона вже навіть почала дратуватися від власної несміливості. Ну серйозно, їй же ніхто нічого не зробить.
А вона уже третій день все збиралася і збиралася.
Завершувалося усе тим чим і починалося. Вона брала телефон з наміром зателефонувати, запізнювалася на практику і думала, що зробить це ввечері.
Але коли наставав вечір їй уже нічого не хотілося, окрім впасти на ліжко не роздягаючись.
Дядько теж постійно нагадував та вона все відмахувалася.
Сьогодні вона знову сиділа з телефоном і намагалася змусити мозок зробити потрібну їй дію.
І вкотре безрезультатно.
Тепер вона почала краще розуміти Тесс, яка говорила, що у неї мозок я проти чогось, то спробуй з ним домовся.
Так, що ж там робила моя дорога авторка в такому випадку? Перший варіант вона уже застосувала і чекати більше не хотілося. Тому вона заплющила очі і подумки заговорила.
“Я не збираюся їй телефонувати я просто натисну на номер і одразу виб'ю, щойно вона візьме слухавку”
Поступово це дивне відторгення почало виходити на задній план і вона з усмішкою нарешті натиснула.
– Шарльї Брігель, щось трапилося? – запитала жінка з деякою тривогою.
Вона не могла розплакатися. Але чомусь саме зараз сльози так і хотіли знову почати текти.
Вона витерла очі долонею.
– Мьоельше Валеріс.
Вона назвала звертання і почала викладати усю свою історію від початку до кінця, не приховувавши нічого. Вона знала, що мати її чоловіка, жінка поміркована і не дасть в образу саму Брігель.
Елевонда. Розповіла вона тільки те, що стосується Артуріуму, а свого справжнього життя, авжеж не згадувала.
– Скільки ж ти натерпілася, бідолашна? – емоційно зазначила вона, що Брі, аж здивувалася від такої турботи.
Вони ж майже незнайомі, але те, що вона відносилася тепер до їхнього роду вирішувало все.
– Отже, слухай мене уважно, – сказала вона тоном, наче вже давно склала план, а тепер лиш озвучувала його, – цей час живеш у нас. Після роботи ніде не затримуйся. Ну і, авжеж, збери найнеобхідніші речі, – а потім момовчавши додала схвально, – І знаєш, це добре, що ти вирішила знайти інформацію про цього суддю. У майбутньому це може слугувати важливими доказами.
– Дякую вам, мьоельше, – ледь всміхнулася, її впевненість передалася і стало легше.
– Просто мьоель, – виправила вона дещо різко.
Мама, це було найкраще, що Брі чула за останній період. Вона дозволила так себе називати. Відчула як на душі стає тепліше. Тепер у неї є хтось у цій реальності.
– Дякую, – тихо сказала вона.
Жінка, здається, усміхнулася.
– Я колись також була на початку шлюбу. І знаю, наскільки важлива підтримка, – відповіла вона спокійно і турботливо.
– Я думала, ви будете проти. Навіть боялася розповідати, але дядько напоумив, – знічено зазначила.
– Ох, Фінеас, йому як адвокату видніше. Але й сама подумай, – протягнула вона, дозволяючи Брігель самій завершити речення.
– Я маю бути поруч з вами, щоб у разі непередбауваної ситуації – знали як допомогти, – надалу обережну відповідь, хоч була впевнена, що усе правильно.
– Розумничка, – похвалила вона і продовжила вже більш серйозно, – і не зважай на інших. Відтепер ти Ефіра Тоунс і членкиня нашої сім'ї.
– Тоді я сподіваюся, що ви віритеме мені, навіть коли увесь світ буде думати, що я якось пов'язана з суддею. Що мені вельми неприємно, – я знала що це може прозвучати занадто, та я хотіла мати стовідсоткову гарантію.
– Не хвилюйся, – відповіла мьоель щиро, – Девіз нашої сім'ї – триматися разом, навіть якщо хтось вирішить зруйнувати весь світ.
Вона замерла, ледве стримувавши здивований вигук.
Тоді…Тоунс також говорив їх. Міцніше стиснула телефон, наче це було останнє за що вона могла втриматися.
– А якщо хтось скаже ці слова іншій людині? Що це значить? – запитала, наче мимохідь.
– Це значить зізнання, найщиріше з можливих, – мрійливо зазначила мьоель Велеріс, наче сама згадувала щось приємне, – та людина, яка це скаже, мабуть хотіла провести з вами решту, якщо всі наступні життя, – і здається у голосі її читався дивний натяк і несказане питання – невже це мій син до такого додумався.
“Можна й так сказати”
Уголос авжеж вона цього не сказала.
– Ох, дякую за відповідь, – вічливо зазначила, а тоді додала тихіше, – вибачте, якщо я запитала щось, що мене мало цікавити. Просто…мала дещо до уточнити, – сказала вже більш рішуче.
– Усе гаразд, тобі не має про що хвилюватися, – з теплотою відповіла жінка, мабуть, вже знайшовши відповідь, яка б її задовольнила.
Якщо подумати це її перша і найдовша розмова з мьоель Велеріс за увесь час перебування тут. Раніше Брігель і уявити собі не могла, що це взагалі стане можливим. Але вона склала приємне враження і Брі відчула, що справді хоче побути з цією родиною трохи довше.
– Тоді сподіваюся ти переїдеш до нас якнайшвидше, – сказала Велеріс на завершення розмови.
– Сьогодні або завтра, – відповіла Брі.
За правилами етикету вона мала б сказати пізніше число, але вона просто не витримає більше.
– Чудово, тоді попрошу Еверріха забрати тебе дорогою додому, – сказала вона коротко.
Брі відчула як її настрій, який щойно підвищився знову опускається кудись нижче плінтуса.
Хотілося б сподіватися що фьоельше такий самий неговіркий як і її батько. Вона ледве цю розмову пережила.
Уголос вона знову ж таки сказала зовсім інше.
– Якщо фоельше Еверріху це не завдасть зайвого клопоту…– почала вона звичну для цього світу тираду, але її перервав сміх Велеріс.
– Аж ніяк, йому лише в радість, – відповіла вона таким тоном, що відмовити не було можливості.