Я продовжувала шукати, але нічого не виходило. А тоді пригадалися слова Томаса, що він бачить це місце інакше.
Зупинилася і обернулася до нього. Кілька хвилин спостерігала, хоч і робила це не відкрито, але він усе одно помітив.
– Ти ж не артефакти на цих полицях розглядаєш? Питай вже, – він припинив пошук і поставив пряме питання.
Я зажмурила очі від досади.
– Ти справді бачиш це місце інакшим? – усе ж підійшла ближче.
Цього разу Томас не став віджартовуватися і відповів правдиво.
– Не зовсім. Я можу відчувати ауру і енергію приміщення, – відповів зовсім не хвалькувато.
Здавалося йому взагалі не хотілося аби його здібності були визнані.
– Очманіти! – не стрималася я і прикрила рот рукою.
Елевонда. Це точно. Навіть справжня Елевонда не знаю чи мала таку здібність. От якби можна було в Леста спитати.
Дельфі. Емм…що. І чекайте невже ви та сама Елевонда. Боже, а я так неввічливо говорила…
Елевонда. Я не та Елевонда, що ти подумала, просто використовую її імя як псевдонім.
Дельфі. Ааа…ясно. Але ж під Лест ви мали на увазі Галесто Еливедо.
Елевонда. Авжеж, його рід аурознавці, але я не певна чи колись чула про таку здібність як в Томаса.
Дельфі. Чому?
Елевонда. Я теж можу відчувати енергію приміщення. Власне багато людей думаю також. Але його здібність інша. Настільки, що навіть рідкісна.
Просто неймовірно! Навіть найкращі аурознавці зазвичай не можуть це зрозуміти, але він говорив про це так просто, наче це не має значення.
– Тихіше, – попросив він.
Я лиш кивнула, а тоді прошепотіла.
– То ти у нас геній Томасе. Чому ж ти завжди прикидаєшся бовдуром? – я відчула як мене накриває сором за те, що я як і всі вважала його нездарою, коли він був зовсім іншим.
Томас неочікувано розсміявся так само як і завжди, коли неможливо не підхопити сміх іншої людини.
– Ти можеш подумати, що я зробив це лише через Терзу, щоб моя дорога сестра не була у моїй тіні, – озвучив він те про що я справді подумала, – але насправді мені подобається так жити. Коли ти просто можеш про все жартувати, коли можеш вільно дихати і на тебе не будуть дивитися як на генія, – щиро усміхнувся він.
Його можна було цілком зрозуміти. Дізнався хтось, що він не просто веселий жартівник Томас, то б спокою йому не дали б точно.
– Я рада, що у тебе немає жодної психологічної травми і ти просто такий є, – сказала вже у звичній іронічній манері.
– Я теж радий…але ти маєш розуміти, що це лише між нами, – простягнув мені руку, наче зараз ми укладали угоду.
– І авторкою, – не втрималася я, але руку потиснула.
Елевонда. Засвідчую.
Дельфі. То он ви для чого тут.
Елевонда. А хтось щойно говорив про неввічливість. Шкода, що я не прикинулася Еллі.
Дельфі. А вона була б не проти?
Елевонда. Аніскілечки. Така нагода втратилася…мені аж сумно стало.
Дельфі. Тоді Тесс це скорочення вашого справжнього імені чи не так?
Елевонда. Анастасія, тому можеш не запитувати.
Дельфі. А…он воно як. Що ж не зовсім приємно познайомитися.
Елевонда. Як і мені.
– Авторкою? – перепитав Томас і я так і не встигнула зрозуміти чи здивувався він, бо емоції на його обличчі завжди змінювалися надто швидко.
Я лиш кивнула, а тоді вирішила перевести тему на попередню.
– То як проявляється твоя здібність, – протягнула склавши руки на грудях.
– Це сильніше за просте відчуття і я наче можу побачити, що ховається під зовнішньою оболонкою, але не напряму, – плутано пояснив він, але я все зрозуміла.
– То ж що насправді тут? – поцікавилася, оглядаючи приміщення ще раз у пошуках підказок.
Та я не могла пробитися крізь ту оболонку, яку він щойно згадав.
– Я можу “побачити” яким воно було напочатку, – вкотре ошелешив він мене.
Це ж треба таке. Тобто він буквально може дізнатися історію приміщення за кілька хвилин і не виходячи з нього. Це вже навіть не аурознавство, та я не могла згадати як називається.
І авторка не поспішала нагадувати.
– Тож ти достеменно знаєш де річ, яку ми шукаємо! – нарешті дійшло до мене.
Отже увесь цей час він не просто шукав він повертався до моменту, коли Реджі тут щось ховав.
Він нічого не відповів, мабуть, не хотів аби це виглядало так, наче попередні пошуки були марними.
– Тоді що я тут взагалі роблю? – усе ж справді не розуміла і це починало дратувати.
– Той, хто насправді тут приховав те, що ми шукаємо була ти Дельфі, – тихо відповів він і я так і завмерла біля чергової коробки, яку перебирала.
Я заплющила очі потім знову розплющила і з недовірою подивилася на нього, завмерши з якимось зошитом в руках.
Зупинилася, бо почерк здався знайомим, але потім зрозуміла, що помилилася.
Та він не належав Брігель. Її почерк можна було впізнати з безлічі, але цей я не знала.
– Це? – запитала я, кинувши Томасу, який легко його зловив.
– Гадаю, випадкова знахідка, – він уважно прочитав, але також нічого навіть не зміг розібрати.
Серйозно, як можна так жахливо писати. Та навіть курка лапою і у тієї краще вийде.
Елевонда. Здогадуюся, але не скажу.
Дельфі. Ви?
Елевонда. Ні. Чому я відразу? ображаєш.
І все ж…це точно може бути пов'язано з нею. Або ж ми обидві помиляємося.
А зараз мені повинно зсередитися на тому як річ може бути захована мною, якщо я про це жодного уявлення не маю.
Насправді мене вже починало втомлювати перебування тут. Скільки часу поруч з такими речами і серед пилу не полегшувало становище.
І ось в останній момент я нарешті побачила знайомий предмет.
Це був ключ, невеличкий і на перший погляд нічим непримітний. Та я згадала, коли взяла у руки перед моїма очима промайнув зовсім нечіткий спогад.