Дельфініум
Я йшла за Томасом, а він здається чудово знав куди, навідміну від мене.
– А інші знають? – неочікувано для себе чомусь сама почала розмову, хоч це було нехарактерним для мене.
Він знизав плечима.
– Не певен, але Терза і Флав точно. Якщо чесно, я був у реальності, де ми всі хороші друзі, – відповів він, а тоді різко зупинився посеред коридору, – ну най його, збився, – обурено сказав, а потім одразу ж емоційно додав, – це не через тебе не хвилюся, – запевнив, бо я й справді почала так думати.
Декілька хвилин ми стояли мовчки, я чекала, а він здається шукав рішення. І де той фамільяр, коли так потрібен.
– От халепа, там же було ліворуч, праворуч, праворуч ліворуч і прямо, а далі куди…
Я вражено завмерла.
–Чекай, Томасе, – зупинила його, – я здається знаю цей шифр, чи що це таке, – сказала якось невпевнено, наче й сама не вірила.
Елевонда. І я знаю. Далі…
Дельфі. Знову ліворуч, тоді ще раз ліворуч, прямо і праворуч. Правильно?
Елевонда. Чамкаманьйо. Навпаки. Оте все що було спочатку.
Дельфі. Хіба.
Елевонда. Підіть різними шляхами.
Я все ж переказала обидві варіанти. Його погляд прояснився і він радісно вигукнув, що один з напрямків правильний. І я почала чекати, хто ж урешті решт з нас права.
– Тільки трохи не так. Двічі ліворуч і двічі праворуч тоді так прямо.
І тільки зараз я нарешті зрозуміла, що ж це таке і чому здавалося знайомим.
– Ми реально зараз граємо у вийди з лабіринту? – неочікувала, що зі всіх загадок виявиться найпростіша.
Це була популярна колись давно гра на Аві суть якої було вирахувати, повторювані ходи. Але також це мало й метафоричне значення.
– Ти б хотіла – виживи у в'язниці? – запитав він як жарт і я похитала головою, цього разу чомусь всміхнувшись.
– Лабіринт, – відповіла у тон йому.
І ми поспішили далі. Цього разу я принаймні розуміла механіку. І якщо правильно розуміти, то навіть приблизно здогадуюсь де ми вийдемо. А…наші варіанти з авторкою обидва були вірні, просто у різній частині.
Коли ми пройшли останній коридор – дісталися однієї з закинутих веж Академії, або як її давно охрестили горішня або ж безладова ну і авжеж не обійшлося без Вежа Мотлоху чи Хламу, якщо вже зовсім не добирати слова.
І якщо на те пішло два останні варіанти підходили під її опис найкраще. Хоча я інакше як сміттєзвалищем її не називала. Старі і непотрібні речі, матеріали які не використовувалися усе скидувалося сюди і тут роками не прибирали, наче згадували про це місце лише, коли потрібно було викинути чергову непотрібну річ.
Я не стрималася і почала чхати від пилу, який тут був.
Реджі, можна було зрозуміти тут було найлегше щось заховати. Чимось більше, чимось менше, ніхто б не звернув уваги. А шукати тут щось просто не наважився б.
Я зупинилася на порозі і мені зовсім не хотілося сюди йти не прихопивши з собою ганчірки і воду. Терпіти не могла бруд. Не сказати, що у мене була та фобія, не згадаю як її назва, мені просто було неприємно.
– Чого застигла, чого чекаєш? – не поділив моєї внутрішньої паніки Томас.
– І як ти це уявляєш? – скривилася я і подивилася на нього як на ідіота, або того, хто хоче втягнути мене в сумнівну аферу.
Він подивився на мене так само, а тоді його очі зблиснули розумінням.
– Чекай…ти реально не бачиш чи прикидаєшся? – перепитав здивовано.
– А може це ти бачиш ілюзію, а я правду? – не залишилася в боргу я, майже здогадавшись, що він має на увазі.
Томас лиш як завжди віджартувався, наче для нього й справді байдуже на все. У хорошому сенсі.
Я важко зітхнула і зціпивши зуби поцікавилася.
– Дозволь хоч поцікавитися, що потрібно знайти.
Він загадко усміхнувся і тихо промовив те, що шокувало мене найбільше. Це було найбільш несподіване, що навіть уявити неможливо.
Адже це настільки банально, що аж смішно.
– Та ти знущаєшся, Реджинальде Тоунсе! – прошипіла я і нарешті почала шукати потрібне.
Томас неочікувано, але вирішив допомогти, хоч я думала, що він просто проведе мене і піде.