По той бік сновидінь

Справа 3.2. Ми розіб'ємося вщент.

Елевонда. І лишимося живими...

Елевонда. Так, тут назва як рядок пісні, хоча...ми тут точно доживемо до хепіенду, бо я вже хочу аби мене з цієї книги забрали. 

Реджинальд Тоунс. 

Скільки там мені сцен давала авторка. Дві чи три? Здається це було лише задля того аби не розчаровувати мене. 

Мій час завершувався тут значно швидше. І я розумів, що ще трохи і більше не зможу втриматися у цій реальності. 

Коли Брі пройшла в суд я зрозумів, що вже зробив свій вибір. 

І порушив обіцянку дану самому собі ще на початку. 

Слова, які я лише щойно говорив “Щоб не сталося я завжди буду поруч, пам'ятай про це, добре?” 

Вибач, моя кохана Брі, та здається я не зможу цього зробити. 

Хоч і хотів цього понад усе на світі. Та мене все одно звідси зовсім скоро викинуть. 

Раптом мої думки зупинилися наштовхнувшись на слова, Брі. 

“Розраховую на тебе” 

Що це значить? 

“Навіть, якщо усе полетить в безодню” 

Ну ось, тепер вона плете свої інтриги проти мене, а я зовсім не можу нічого зрозуміти. Мабуть, це мені карма прилетіла за всі попередні дії. 

Я прокрутив у голові цей день ще раз, але нічого не знайшов незвичного, окрім того, що вона боялася піти без ключів. 

Тоді…вона знала, що на неї можуть накласти вплив і хотіла перестрахуватися, але це не допомогло. 

І все одно не розумію. 

Уперше я не знав, що робити і як діяти і це було складно. Я звик, що моє життя контрольоване і передбачене до дрібниць. Зараз я відчував розгубленість. 

День пройшов звично, наче нічого не сталося. 

А от наші стосунки з Брі продовжували руйнуватися прямо на очах. Таке відчуття, коли розбивається твоя улюблена річ і ти розумієш, що більше не склеїш її. 

А викидати так шкода. Ось і складаєш уламки, ховаєш у якусь скриньку і сподіваєшся, що одного разу ти зможеш їх склеїти заново. 

Ми зараз були як ті уламки, які все ще тримаються, але більше не одне ціле. 

Усі наші розмови зводилися до стандартних вітань і прощань і це було так боляче, що одного вихідного дня я таки не витримав. 

І зібравши речі покинув квартиру. 

Хоча найбільше я мабуть шкодував, що не розбив увесь посуд навсправжки і не сказав Брі усе що про неї думаю. 

Не струснув її за плечі. 

Щоб вона нарешті перестала мовчати і сказала принаймні щось. 

І спускаючись сходами я вперше у цьому житті заплакав. Як оце герої з твоїх улюблених дорам. 

Я не міг стримати сліз, бо бачив біль у твоїх очах. 

Повинен був щось промовити, а на твоє питання я лише усміхнувся. 

“Чи я повернусь?” 

Не певен, моя кохана Брі, що це буду я. Але сподіваюся, що у мене таки вийде. 

Опинившись у холодних стінах маєтку. Того самого у якому проходило святкування випускного. 

Відчуття наче події першої книги були вічність тому назад. 

Елевонда. Не певна. І знаєш, якщо подумати, чому ти не зробив того, що хотів. Ти ж мав би знати, що тут персонажі більше творять свою історію, а я пишу. Ти мав вибір. 

Тоунс. Не повірите. Та уперше в житті я не зміг видавити з себе ні слова. Наче раптом розівчився говорити. 

Елевонда. Це нормально насправді. Я от завжди говорю, коли варто змовчати і мовчу, коли повинна щось сказати. Так завжди. 

Бо промовчати значно простіше, аніж взяти і просто сказати. 

Ці стіни мали свої спогади і через це мені було ще гірше. 

Здавалося ще трохи і я просто збожеволію. 

Після того як я розклав усі свої речі у найдальшій кімнаті, я хотів триматися подалі від того, що змушувало мене згадувати. 

Брі, якби лише події петлі і минулих життів можна було залишити десь там, я зробив би все, аби ми не перетнулися. Думаю ти б стала щасливіша. 

Елевонда. Ти дорам передивився чи книг перечитався. От же бовдур. 

Зважаючи, на те, що Брі не хотіла бути врятованою…я взагалі інше мав на увазі. 

Бо я не рятував би тебе. 

І ти прожила б інше, нове життя, яке у тебе забрали. 

Мені захотілося зателефонувати Брі, одразу ж, але я стримав себе. Не зараз. Зважаючи, на те, що мене скоро тут узагалі не буде, то краще нам не перетинатися. 

Тому я зробив інакше. 

Дещо зовсім неочікуване для самого себе. 

Натиснув один з номерів і почав чекати, коли слухавку приймуть. 

– Невже, мій син згадав про існування своєї матері? – почув я замість привітання, – що вже такого сталося? 

Спробував згадати, слова спражнього Тоунса про відносини з його мамою і усміхнувся. Кращої людини, аніж вона годі й шукати. 

– Вибачте Мьоель, – відповів я винним тоном, – але чи могли б ви дозволити Брігель пожити у головному маєтку. 

– Мені лише в радість, я б хотіла краще познайомитися з моєю сяншень( невісткою) – весело зазначила вона, а тоді тон її змінився, – що вже ти встигнув зробити? 

Так і хотілося запитати чому ж це вона стає не на мій бік, але стримався і сам у всьому зізнався. Опустив лише той факт, хто ми з Брі насправді. 

– Ти диви…ось так виховуй дитину, виховуй, а виростає таке нещастячко, яке навіть з дружиною нормально поговорити не може, – проголосила вона, нарікаючи на мене. 

Я лише підтакував, мовляв так і є. За винятком того, що мене виховував лише батько і то аби рахувалося, а мати своєї я зовсім не знав. Вона просто зникла, як свого часу, та, хто познайомила мого батька з Ліаріз. 

Тому, що мені узагалі було знати, якщо я фамільяр. І я маю багато котячих рис, мабуть, більше ніж людських. 

– Гаразд, ми подбаємо про неї, але ти ж маєш розуміти, що на всіх прийомах ви разом як пара. 

– Авжеж, дякую Мьоель. 

– Прийдеш додому, будемо раді тебе бачити. 

Я погодився і попрощався. 

Принаймні, мені не потрібно буде хвилюватися за Брі. Повечеряв і ліг спати. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше