По той бік сновидінь

Справа 3. Марення

Вона не могла пояснити, що з нею відбувається. І коли усе змінилося, також. Просто у якийсь момент присутність Тоунса почала її безмежно дратувати. 

І це дратувало ще більше. 

Вона ж була така щаслива з ним. Посміхалася кожного разу, коли випадала хоч коротка мить зустрічі у їхньому графіку…а тепер лиш прикидалася. 

– Ти уникаєш мене, – констатував факт він. 

– Ні просто практика займає весь мій вільний час і ще й твій дядько, – легко мовила вона, сподіваючись, що він не розпитуватиме. 

Це була лише напівправда. Та зараз вона не хотіла його ні чути, ні бачити, наче у ній щось обірвалося, щось, що відповідало за почуття до нього. 

Його погляд наповнюється незрозумілими емоціями і він киває. У якийсь момент усмішка Реджинальда стає майже вишкіром. І це дещо лякає. 

Усе стало таким неправильним, та вона уявлення не мала як усе виправити. Та й не хотіла докладати зусилль. 

Спати разом тепер теж перетворилося на знущання, бо його доторки теж сталине приємними для неї. 

Ранок завжди був однаковим. Вони вставали, мовчки снідали і так само мовчки він відвозив її на роботу. Сам направлявся в адвокатську контору його дядька, але працював з його знайомим. 

Тому вона раділа, що вони можуть перетинатися менше. 

– Знаєш, – протягнув він, коли вони снідали, опустивши столові прибори на стіл, – ми виглядаємо як середньостатичне подружжя в Артуріумі. 

Його тон був сповнений гіркоти і якоїсь приреченості. Наче він вже зі всім змирився. І відчувався теж неправильно. 

– Знаю, – кивнула вона абсолютно байдуже і зрозуміла, що ніяк не відреагує навіть, якщо він скаже їм розійтися. 

Шкодуватиме лише, якщо доведеться покинути цю надзвичайно затишну квартиру. Її вона любила насправді. 

Хоча їй же немає чого боятися у Артуріумі дуже важко розлучитися тому й  шлюби укладали лише за розрахунком, щоб будучи зв'язаним по руках і ногах не мати змоги вислизнути. 

Таким був устрій цього міста. Мабуть, це можна було назвати антиутопією. 

Тим часом Реджинальд опинився поруч і вона ледве стримала від того, щоб здригнутися. 

Не від несподіванки, а якогось незрозумілого страху. 

Знала, що чоловік за жодних обставин не заподіє їй шкоди, та чомусь на підсвідомомму рівні боялася. 

Адже зараз він міг легко приставити ніж до горла, а вона б не встигнула б навіть поворохнутися. 

– Ти чого? – запитала обурено. 

“А раніше, мабуть, поцілувала б. Чому ти так реагуєш, Брі?” 

Внутрішній голос був ледь чутним та допоміг привести себе до тями, щоб вчасно натягнути потрібну усмішку. 

Він сів перед нею навпочіпки, його погляд палав дивним вогнем чи краще сказати чимось невідомим. 

А потім стиснув її долоні і рішуче прошепотів, наче хотів достукатися до неї справжньої, яку вона чомусь поховала глибоко всередині. 

– Щоб не сталося я завжди буду поруч, пам'ятай про це, добре? 

Вона кивнула. Хоча невпевнена чи була у цьому хоч крапля щирості. Потім доїла сніданок, коли він її відпустив і піднялася з місця. 

– Їдемо? – запитала з добре прихованою нетерплячістю, – я запізнююся, – додала згодом. 

– Так, – кивнув він дещо ображено. 

Вона обійняла його, сподіваючись, що цього вистачить аби його настрій покращився. На щастя й цього було достатньо. 

Дивно, та складалося враження, наче те доросле життя, яке у них справді почалося після завершення академії і одруження накладало незрозумілі зобов'язання. 

І тепер усе те, що було раніше наче залишилося в минулому житті. Теплі вечори, під час навчання. Обійми, які дарували почуття захищеності і спокою. Щирість захована за насмішками і грою. Тоді гра була їхньою правдою. 

Тепер була лиш чітка дистанція. 

Вони спустилися вниз. 

Ах точно, замість мотоциклу тепер була машина. Бо де ж це бачено, щоб люди таких професій як вони на такому розїзджали. Хоча дядечко Фінеас говорив, що на початку того як почав працювати часто. 

Але зараз це була тільки практика. 

Вона сіла на пасажирське сидіння праворуч позаду, аби не бути поруч з ним. Хоча раніше любила. І що ж це таке відбувається? 

Щоб відволіктися подивилася у вікно, та натомість у голову лиш прийшов рядок з невідомого віршу. “Був сірий день і сірим був сусід” 

Хоча це й було чистісьнькою правдою. Усе було таким сірим , що мозок здавалося ще трохи і вибухне від того наскільки це давило. 

Через декілька кварталів він зупинився. 

Вікрив їй двері і  беземоційно сказав лиш. 

– Приїхали. До зустрічі на квартирі. 

Вона відчула як її накриває укол вини, який одразу ж розчинився. Раніше він би сказав вдома і додав кохана Брі. Зараз усе звучало так, наче він вирішив більше не боротися, бо теж думає, що це не має сенсу. 

І це демони б його забрали дратувало. Хотілося щоб він перестав бути таким спокійним, завжди через це хотілося посваритися, щоб вивести його хоча б на якісь емоції. 

Краще б він уже й сам накричав. 

Але у цьому клятому місті це було неприйнято. 

Тут понад усе на світі цінувалася тиша і беземоційність від яких інколи хотілося зі стрибнути з найближчого даху. 

Тільки все одно нічого ж не станеться. 

– Так до зустрічі, Реджинальде, – натомість сказала вона вдавано привітним тоном і навіть змогла видушити цілком природню усмішку. 

На ім'я вона назвала його не зі злості, а просто тому, що не могла назвати його як завжди Тоунсом. І у їхньому випадку це мабуть ранило його ще більше. 

Та думати про це не хотілося. Вона швидко піднялася всередину аби якнайшвидше опинитися у залі суду. Місце, яке тепер приносило їй найбільший спокій і умиротворення. 

Елевонда. Я вже встигнула забути, якою склофабрикою є ця книга. Або починається моє "улюблене" спокійні дні завершилися...починаються знущання. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше