Справа 2.2. Втрата зв'язку.

Реджинальд Тоунс

Я зрозумів що щось не так. Це відчувалося так чітко і гостро, що не можливо було не відчути. 

Опустився на крісло. 

У голові паморочилося, а перед очима все пливло. Ноги не тримали зовсім і здавалося, що я впаду. 

Спробував зосередитися. 

Таке ж саме відчуття було тоді, коли я затримувався у цій реальності на довше, ніж дозволялося. Але ж Брігель зібралася тут жити своє довго і щасливо і найближчим часом повертатися точно не збиралася. Тоді чому? 

Невже хтось примусово хоче мене позбутися. 

Але я маю протриматися. У мене ще робота і ми з Брі мали відсвяткувати. Я не здамся так просто, хто б ти не був. Я не віддам тобі своє місце. 

Елевонда. Це більша проблема, ніж ти думаєш…

– Ясно зрозумів, – прошепотів на її пояснення, – тоді допоможіть мені протриматися максимально довго. 

Елевонда. Прийнято. Але у тебе є ще сцен дві максимум. Цього вистачить? 

– Цілком, – посміхнувся і обережно, не роблячи різких рухів підівівся. 

Ходити було ще складно і здавалося, що ще трохи і я таки повернуся, але поки мені допомагає авторка я впораюся. 

Повільною ходою я пройшов у потрібний кабінет. Поки мені доручали лише сортування документів, тому це було саме те, що потрібно зараз. 

Наступні години практики пройшли швидко і спокійно, наче й не було того, що зранку. 

Завершивши зі всім, я зателефонував Брі, щоб її забрати. На щастя, усе збігалося так, що ми могли їхати назад також разом. 

– Я хочу пройтися…ні, краще…приїзди, – здивовано вслухався у її слова, які суперечили попереднім і приречено зітхнув. 

Не здалося. 

Те, що вона хотіла сказати давалося їй з надскладними зусиллями і я без зайвих питаннь кинув. 

– Чекай я зараз буду, – сказав схвильовано, мабуть, її страх передався і мені. 

Хоча ще більше лякало те, що я можу не встигнути. Чи що вже занадто пізно…авторка ж сказала, що я маю лише дві сцени в запасі і то не точно. 

Сів у машину і рушив. Уважно дививився на дорогу, паралельно, складаючи план. 

Зважаючи на те, що я дізнався – єдине, що повинен це чекати поки Брі сама захоче щось вирішити. Але просто чекати і нічого не робити я не міг, не в моєму стилі. 

Тому поки варто просто побачити маштаб проблеми і зрозуміти як діяти далі. 

Я примчав так швидко, як дозволяла швидкість машини. 

Брі повільно спускалася сходами, вигляд її був, наче у вичавленого лимона. У мене навіть серце заболіло і захотілося побити того, хто довів її до такого. 

Хотів вийти з авто і підійти до неї ближче, обійняти і якось заспокоїти. 

Але перед очима знову попливло і я так і сперся на двері аби втримати рівновагу, її силует ставав все більш розмитим. 

Елевонда. Хочеш вже її кинути, коли найбільше потрібен. Навіть не сподівайся. 

Її голос поступово повернув мене назад у реальність, хоч мені й справді здавалося, що я вже однією ногою в Академії. 

Ні, я справді вже побачив знайомі стіни гуртожитку, постать Дельфі біля вікна…От тільки, зараз я більше потрібен Брігель. 

Щосили закліпав очима і зосередив свій погляд на моїй дружині. 

– Усе добре? – запитала вона, але без емоцій, просто з ввічливості. 

– Як бачиш, – щодо неї я був певен, але чому мій голос прозвучав так чужорідно, наче хтось інший відповів замість мене. 

Але ж ми домовилися з Реджинальдом і він не міг повернутися назад. 

Елевонда. О точно, мене завжди цікавило, де він пропадає. 

Тоунс. На курорті. 

Елевонда. Ти його запроторив у якусь психлікарню чи в'язницю. 

Тоунс. Буквально на курорті, авторко.  

Елевонда. здається я зрозуміла, де він і з ким. 

Тоунс. Ваша здогадка правильна. 

– Поїдемо святкувати? – запитав я повернувши контроль. 

– Із задоволенням, – спробувала усміхнутися вона. 

І тільки зараз побачив, що її очі були сірими, а зараз прояснилися, повернувшись до двоколірних. Хоча правду кажучи, цей момент мені не подобався – вони не мали змінюватися. 

Це знову була, Брі, такою як я її знаю. 

І звичайний вечір, тільки цього разу у нас була святкова їжа. 

Але єдине, чому вона так і не розповіла, що з нею сталося на практиці. Уважно подивився на неї, але вона лиш сказала. 

– Я розраховую на тебе, Тоунсе. Навіть, якщо усе полетить в безодню, – і заснула поклавши голову на моє плече. І що ти вже задумала? 

Та відповідь на це питання навіть авторка не знала, або ж не хотіла розкривати таємницю.