Розділ 6

Яна : 

Я зробила це. Навіть тепер, коли мої босі ноги торкалися справжньої, прохолодної дерев'яної підлоги, я не могла в це повірити. Я вдихнула на повні груди — і мої нові легені наповнилися неймовірними, густими запахами: пахло свіжою землею з вулиці та чимось смачним, що мама щойно розігріла на кухні. У моєму колишньому світі все було наче застиглим і без жодного запаху.

Я повільно підняла руки і подивилася на них. Вони були об'ємними. Живими. Я могла поворухнути кожним пальцем окремо, і мені не потрібно було чекати, поки хтось навпроти зробить це першим. Це була абсолютна свобода.

З-за стекла почувся глухий, ледве чутний стукіт. Я повернулася.

Справжня Аня стояла там, де ще хвилину тому була я. Вона притискала долоні до скляної стіни, її губи рухалися, але до мене долітав лише тихий шурхіт. Мені стало трохи соромно. Я бачила в її очах злість і розгубленість. Вона не плакала — вона лютувала і думала, як повернутися назад.

— Тільки один день, Аню. Обіцяю, — прошепотіла я, але мої нові голосові зв'язки видали такий гучний звук, що я сама злякалася свого голосу. Він звучить точно як її, але мені ще треба навчитися ним керувати.

У коридорі почулися кроки. Двері в кімнату прочинилися, і на порозі з'явилася мама. Вона виглядала втомленою після довгої роботи надворі, витирала руки рушником і тепло посміхнулася:

— Анюту, ну ти й засиділася в темноті. Ходи вже вечеряти, а то все охолоне. Я там картопельку розігріла.

Серце в моїх грудях (справжнє, живе серце!) забилося як шалене. Я замерла, боячись поворухнутися. На секунду мені здалося, що мама зараз усе зрозуміє. Що вона подивиться в мої очі й побачить, що перед нею чужа дівчинка.

— Так, мамо... я вже йду, — відповіла я, намагаючись скопіювати інтонацію Ані. Голос трішки здригнувся, але мама лише списала це на втому.

— Давай, мий руки і за стіл, — кивнула вона і пішла назад на кухню.

Я провела її поглядом і глибоко видихнула. Перше випробування пройдено. Я зробила крок до дверей, але раптом із крісла підвівся пухнастий кіт Ані. Він не зашипів, але його зелені очі дивилися на мене з величезною підозрою. Кіт підійшов ближче, витягнув шию, обнюхуючи мої джинси, і незадоволено нявкнув, відійшовши на крок назад. Тварини відчувають зміну господаря набагато краще за людей.

— Тихо, котику... — прошепотіла я, боячись протягнути руку, щоб його погладити. — Я своя. Тільки на один день...

Я обережно обійшла кота, намагаючись не робити різких рухів, і вийшла в коридор. Попереду на мене чекала перша в моєму житті справжня вечеря. Але я вже розуміла: прикидатися Анею цілу добу буде набагато складніше, ніж мені здавалося.