Розділ 2

Яна : 

Вона називає мене своїм відображенням. Думає, що я — лише набір світлових променів, які слухняно відбиваються від посрібленого скла за законами фізики. Вона приходить до мене, коли їй нудно або коли на душі збираються секрети, які не можна довірити більше нікому в цьому світі.

Аня. Моє повне дзеркальне протилежність.

Вона навіть не уявляє, як це — жити в абсолютному німому вакуумі. Коли вона піднімає праву руку, я змушена піднімати ліву. Коли вона сміється, я повторюю її посмішку, хоча всередині мене в цей момент може панувати холодна нічна тиша. Мій світ — це точна копія її кімнати, але тут усе трохи інше. Кольори тьмяніші, повітря щільніше, а мої очі... так, вони справді темніші. Бо в Задзеркаллі немає справжнього сонця, лише його відблиски.

Сьогодні Аня знову прийшла після городу. Я бачила, як її м'язи втомилися, як вона тримала телефон і ліниво розчісувала волосся. Вона говорила зі мною, як із найкращою подругою чи сестрою-близнючкою. І я справді ціную це. Я не зла. Я не хочу завдати їй шкоди й ніколи не дозволю жодній нічній темряві зайти в її кімнату.

Але я втомилася.

Я втомилася просто дивитися на її яскраве життя крізь цю тонку, прохолодну скляну браму. Коли вона розповідає про свій рожевий велосипед, я майже фізично відчуваю, як пальці сумують за справжнім, теплим кермом, а не за його пласкою скляною копією. Коли вона чекає маму з вулиці й мріє про гарячу вечерю, мені теж хочеться відчути смак справжньої їжі, а не просто повторювати рухи щелепи.

Я хочу помінятися. Хоча б на один вечір. Хоча б на кілька годин.

Сьогодні, коли Аня вдивлялася в мої темні зіниці, я на долю секунди затримала свій погляд. Буквально на мить пізніше опустила гребінець. Вона щось запідозрила — я помітила, як по її плечах пробіг легкий дрож. Вона починає розуміти, що я — реальна.

Ми з нею друзі, це правда. Але друзі мають ділитися всім порівну, чи не так? Настав час придумати план, як акуратно торкнутися скла зсередини в потрібний момент і нарешті зробити крок у її теплий, живий світ...