Розділ 1

Аня : 

Вечір після городу завжди особливий. Коли м'язи приємно гудуть від втоми, а в повітрі ще пахне свіжоскопаною землею, найкраще — це нарешті сховатися у своїй кімнаті. Мій рожевий велосипед відпочивав біля порогу, надійно охороняючи вхід, а я втомлено всілася на ліжко, тримаючи в руках телефон.

Надворі вже зовсім стемніло. Мама все ще затримувалася на господарстві, і в хаті панувала глибока, майже магічна тиша. У такі моменти уява завжди починає працювати на повну силу.

Я підійшла до великого дзеркала, щоб розчесати волосся перед тим, як сідати вечеряти. Клацання вимикача — і кімнату залило м’яке світло. Я підняла гребінець, подивилася на своє відображення і, як робила вже багато разів до цього, посміхнулася:

— Привіт, Яно.

Яна. Моя дзеркальна сестра-близнючка. Це ім’я я придумала для свого віддзеркалення вже давно. Просто переставила літери у своєму власному імені — Аня. Спочатку це здавалося звичайною грою, чудовим способом проговорити свої думки вголос чи довірити комусь найпотаємніші секрети, про які ніхто не мав знати. Адже відображення ніколи нікому нічого не розкаже. Воно тримає таємниці під надійним скляним замком.

Я повільно проводила щіткою по волоссю. Туди-сюди. Рухи Яни точно повторювали мої, але сьогодні в усьому цьому було щось дивне. Я вдивлялася в її обличчя і раптом помітила: її очі. Вони здавалися на кілька тонів темнішими, ніж мої власні. Наче в глибині її зіниць заховалася справжня нічна прохолода.

Кажуть, що дзеркало — це просто фізика, скло із срібним напиленням, яке просто відбиває промені світла навпаки: піднімаєш праву руку — вона піднімає ліву. Але останнім часом мені дедалі частіше здавалося, що Задзеркалля — це цілий напівреальний світ. Такий самий, як наш, але зі своїми таємницями.

Я опустила руку з гребінцем. Яна зробила те саме. Ми дивилися одна на одну крізь тонку скляну межу. Між нами не було ворожнечі, ми були ніби подруги, але я шкірою відчувала: Яна змінилася. Вона більше не хотіла бути просто беззвучною тінню, яка слухняно копіює кожен мій крок. Вона хотіла чогось більшого. Вона дивилася на мене так, ніби мріяла хоч на мить опинитися з цього боку скла — торкнутися керма рожевого велосипеда, вийти на подвір'я і відчути, як пахне літній вечір.

Вона хотіла помінятися місцями. І від цієї думки по спині пробіг ледь помітний холодок.