Димний кіт та багаття в лісі

Давлячи білий сніг маленькими черевиками, вечірнім лісом ступала дівчинка. Вона з здивуванням та легеньким острахом оглядала кожне дерево, боячись, щоб воно раптом не ворухнулося. Дихнувши теплим паром на оголену долоню, яка вже встигла розчервонітись від холоду, вона затиснула її в іншу, з рукавицею, та дмухнула ще раз. Одну рукавицю вона загубила десь у лісі, коли бігла, тепер їй доводилось постійно дмухати на неї, щоб вона не надто замерзла. А ще вона чомусь була без шапки і їй доводилось постійно натягувати комір шуби все вище, та сильніше обгортатись маленьким шарфиком, щоб хоч якось зігріти вуха та потилицю.

Вона постійно кликала своїх друзів, проте їй ніхто не відповідав. Взагалі здавалося таке враження, що весь ліс заснув, не видаючи жодного звуку, ніби вона тут була геть сама і це лякало її найбільше.

Почався легенький снігопад.

Дівчинка, пробивала ногами замети та періодично дмухала на долоню, після чого ховала її в шубку. Хоч вітру не було зовсім, навкруги було холодно, так холодно, що дівчинка почала втомлюватись. Вона все сильніше натягувала комір на голову, та оглядалася. Вона не розуміла де вона, це була зовсім незнайома частина лісу. І головне, де ж її друзі? Вона не могла так далеко відійти, щоб вони її не чули.

Ноги втомлювались, а ліс здавався нескінченним, ніби вона йшла на місці. На мить до неї прийшла паніка, проте вона замахала головою, щоб відкинути її геть. Холод і втома їй допомагали не розпанікуватись. Зараз вона хотіла просто присісти і відпочити.

Підійшовши до якогось великого дерева та потераючи червоні вуха, вона сіла на виглядаючий корінь та спершись об стовбур, вжалася в свою шубку. Дівчинка не счулася, як поринула в сон.

Згодом вона проснулася від холоду. Тримтячи, вона струснула з себе шар снігу, та обнявши себе, затрусилася. Здається навкруги стало ще холодніше. Вона почала втрачати надію вийти звідси. Вона покликала друзів ще раз, тільки тепер якось вже тихіше, без надії на те, що хтось відповість. Не почувши відповіді, вона втиснулась в шубку та сумно опустила очі.

Навкруги панувала тиша, яку раптом порушив тріск, його особливо було чутно в такій тиші.

Дівчинка підняла голову і здивувалася, затамувавши подих.

Над нею, на кроні дерева, сидів на гілці кіт, та так само здивовано дивився на дівчинку. Все було б добре, нічого не звичного, звичайний кіт, проте кіт був таки незвичайний. Він виглядав так, ніби був зроблений з чорного густого диму, ніби дим просто прийняв форму кота та не хотів виходити надто за цю форму. Його тіло переливалося, а кінці звивалися та закручувалися в кільця, а білі очі пильно стежили за дівчинкою. Його погляд був такий, ніби цієї дівчинки тут не мало бути. Проте вона була рада, що хоч хтось тут був.

- Привіт, - сказала вона, крутячи головою та роздивляючись кота. - А хто ти такий?

- Мяуу, - видав чорний кіт, та вставши з гілки, потягнувся.

- Я заблукала, ти мені… Хн-хн-хн.

Нарешті хтось біля неї був, навіть якщо це дивний кіт, тепер вона не була тут сама, тепер вона могла не стримуватись, бо плакати тут на самоті було ще гірше.

Вона схлипувала та витирала холодною долонею сльози.

Кіт нахилив голову вбік, та спостерігав за дівчинкою. Потім він стрибнув з гілки і повільно, як сніжинка, опустився на землю, махнувши своїм великим димним хвостом. Він дивився на дівчинку і щось роздумовував. Кіт обережно підійшов до дівчинки, та легенько буцнув її ногу головою.

- Мяууу.

Дівчинка перестала витирати сльози та глянула на кота. Сівши на шпиньки, вона поглянула в його білі очі, в яких навіть не було зіниць, та обережно простягнула до нього руку. Кіт нюхнув долоню та сіпнувсь від остраху, проте не побачивши руху з боку долоні, він наважився притулитися до неї.

Дівчинка відчула, як її рука стає теплою. Повільно провівши рукою по голові, вона почула як дивний кіт замуркотів та підступив вже ближче. Було дуже дивно гладити його шерсть, вона була як повітря і як щось тверде і в той же самий час здавалася недоторкана, їй у голову походило щось схоже на те, коли вона сиділа з батьками біля багаття і коли тільки починав розгоратися вогонь, вона притулялася долонею до білого диму, щось подібне вона відчувала, коли гладила цього кота, проте це було більш приємніше відчуття та більш осяжне. Вона поступово почала заспокоюватись.

- Який ти гарний.

Кіт муркнув та підійшовши ближче, потерся об ноги.

- Мяу.

Він грайливо відстрибнув, та перелітаючи з місця на місце, кружляв навколо дівчинки, потім він стрибнув на її плечі, став на голову та закружляв, лоскочучи своїм хвостом ніс дівчинки, від чого вона закривала обличчя і хихотіла. Кіт зістрибнув з голови та знову грайливо почав витанцьовувати на снігу, запрошуючи її на квача. Дівчинку не треба було довго вмовляти. Вони деякий час бігали навколо дерев, намагаючись догнати один одного, і коли дівчинка втомилася, вони сіли на лежачий стовбур  і вона вже повністю заспокоївшись, віддихувалась.

- Котику, - раптом вона сказала, погладивши його.  - Ти знаєш як звідси вийти? - запитала з надією дівчинка, та розтерла долонею холодний ніс.

Кіт знову оглянув дівчинку та стрибнув убік, плавно приземлившись на сніг. Потупцявши передніми лапами по снігу, він вказав головою вбік дерев, які загинались таким чином, ніби були схожі на арку, і ці арки стояли одна за одною, вівши в якомусь напрямку. І як дівчинка не помічала їх раніше.

Кіт піднявся та невеликими кроками почав йти до арки, постійно оглядаючись чи йдуть за ним.

- Ти мене виведеш?

- Мяу, - кивнув кіт, хоча в його погляді проступав сум.

Дівчинка, вкутавшись сильніше в шубку,  попрямувала за ним.

Кіт підійшов до арки та сів біля неї, очікуючи, що вона зайде.

- То мені йти ними і я повернусь до дому? - зраділа дівчинка.

Кіт не відповів та уважно дивився на неї.

- Як у казках, які мені розповідала мама, - вона шморгнула носом, який вже простудився та нагнулася до кота. - Дякую тобі котику, що вивів до дому. Я тебе не забуду.