Я біжу центральною вулицею Будапешту. Мої підбори дзвінко відбивають по вологій бруківці. Я щільніше загортаюсь у плащ і опускаю об’єктив фотоапарату додолу. Саме вчасно.
Молодий ,з гладко поголеним обличчям, поліцейський демонстративно схрещує зап’ястки до натовпу: « Don't photo! Please! Don't photo!!!
Люди купчаться біля перекритого поліцією будинку. Я нетерпляче протискуюсь між них і потрапляю на ґанок. Брунатний чолов’яга у формі поліцейського якраз переступає поріг будинку. В його руках видовжені зіп-пакети. В одному з них впізнаю лезо ножа. Збирають якісь докази?
В коридорі мене зустрічають криваві плями на підлозі. До горла підступає нудота.
- Ви живете тут, міс? - питає мене черговий поліцейський.
На якусь мить я не знаю, що йому відповісти, та металевий запах крові у повітрі стрімко повертає мене до тями.
- Я зупинилась в цьому будинку на час подорожі.
Він покровительськи бере мене за лікоть і веде до самотнього барного столика в кутку коридору.
- За час вашої відсутності тут було скоєне жорстоке вбиство.
Він протягує мені декілька фото, судячи з інтер’єру, зроблених в сусідній кімнаті.
- Це Ваша сусідка? - він вказує пальцем на спотворене безліччю ножових поранень тіло.
Наступне фото висвітлює обличчя дівчини. Вірніше, те, що від нього залишилось.
- Так, це вона. Правду кажучи ми майже не спілкувались. З нею жив хлопець, та я ніколи його не бачила.
- Вірогідніше за все це він скоїв вбивство. Судячи з доказів, після вбивства він деякий час чогось вичікував. І коли стало надто небезпечно - зник. Вам пощастило, що Ви повернулися додому зараз, а не на 4-5 годин раніше.
- Хтозна що могло б статися? - він вклав фото вбитої у пошарпану сіру теку, мимоволі блимнувши широкими червоними плямами на знімках.
Хтозна, що могло б статися? - повторювала я собі, коли спускалась сходами ґанку. Людей стало помітно більше. Натовп ширшав, підхоплюючи все більше звичайних перехожих. Туристи, мамці з дітьми, люди похилого віку, всі вони грізно обступали ґанок з усіх сторін.
Я давно помітила, що коли хочеш від чогось абстрагуватися ти волею-неволею починаєш класифікувати оточуюче середовище. Це швидко повертає почуття контролю, не дає зійти з глузду від раптових потрясінь. Мій вибір впав на натовп. Зацікавленість - ось та ознака, за якою я буду класифікувати люд. Я одразу поділила натовп на три групи за направленістю зацікавленості.
Найдальшій шерезі було цікаво дізнатись що сталося, що привернуло увагу інших.
З середньої чувся бурхливий шепіт. Люди вже знали, що скоєно вбивство і метушливо випитували один у одного подробиці.
А передня шерега, найближча до дверей складалась з тих, хто вже встиг витягнути пару-трійку слів з поліцейських і мовчки зазирав до приміщення будинку, в надії побачити на власні очі свіжий труп.
Я підняла погляд на небо. Затягнуте сірими хмарами воно лило на Будапешт свої важкі прозорі сльози. Чорні капелюхи - єдина заслона від дощу на головах більшості людей з натовпу, повільно намокали. Вперше я помітила, що люди були одягнені в речі глибоких темних відтінків.
На мить мені здалось наче я перетинала поріг будинку декілька днів, і зараз вийшла до натовпу, який очікував початку похоронної процесії. Розчаровані погляди один за одним ковзали по моєму обличчю. Вони очікували на труну з померлим, а вийшла я - жива і неушкоджена.
Хтозна, що могло б статися? - знову почула я голос поліцейського в своїх думках. Вбивця вичікував…
Чого і кого він міг вичікувати, коли вів з дівчиною усамітнене життя, а по сусідству з ними тимчасово поселилась малознайома, любляча вештатись центром міста, туристка?
Тебе - поблажливо зашепотів мій внутрішній голос.
Мене? Чому? Він же мене зовсім не знає. Він ніколи не бачив мене!
Та невже?! - лукаво задзвенів голос в голові. Може він стоїть зараз тут, посеред цього натовпу, і спостерігає за тобою - спантеличеною, наляканою, тремтячою. Спостерігає десь там, в тіні фігур людей, тріумфуючий, непомічений.
Як добре, що я затрималась і не застала його в будинку. - повторювала я собі.
Я намагалась згадати що я робила ці п’ять годин, де була. Та в голові сильно паморочилось. В пам’яті просковзували тільки короткі відривки спогадів. Шалений страх гострими ножицями спотворив найсвіжіші спогади, як якусь незграбну чорно-білу плівку.
Що як він тут? - панічно шепотів голос в голові. Поглядом я перебігала обличчями чоловіків з натовпу. Яку зовнішність він має? Сірі, карі, блакитні очі похмурими поглядами впиралися у зачинені двері будинку. Чоловіки були різними за статурою: високі, низькі, мускулисті й худорляві, та їх постаті, здавалося б, були однаково напруженими. Якщо він і був тут, то в нього точно був чорний капелюх. Як і у всіх інших.
Марно було вишукувати його у натовпі. Я нічого про нього не знала. А він міг бачити мене. Міг стояти прямо зараз переді мною і вичікувати мій наступний крок. Яким він буде я й сама не знала.
Тікати - волала моя інтуїція. Чи внутрішня тривога?
Небо стемніло. Тіні будинків поглинули бруківку вулиць у сонну темряву. Колеса валізи тихо поскрипують за моєю спиною. Каса.
- Я хочу купити білет на потяг з Будапешту. В будь-яке місто, будь ласка, - запихана, з гаманцем у руці, я панічно зиркаю на касира з відчайдушною надією. Цікаво який вигляд я маю? З’їхавшої з розуму подорожувальниці?
- На сьогодні білетів вже немає. Нікуди. Є пара білетів на завтра. Не знаю які у вас плани, та Вам доведеться пробути в Будапешті ще одну ніч.
- Ще одну ніч в Будапешті? - повільно повторюю я. Вбивця посміхається до мене карими, блакитними, та сірими очима одночасно. Його чоло приховує чорний капелюх.
#2179 в Містика/Жахи
#3503 в Детектив/Трилер
напружений динамічний сюжет, небезпека трилер інтрига, загроза
Відредаговано: 24.02.2025