1

Пролог

         Маленьке створіння шкутильгало до неї. З вигляду дитина, насправді дорослий чоловік, закутий в тіло одвічного  хлопчика. Чи то блазень на службі божевільного лялькаря, чи то мудрець, приставлений Богами стримувати одвічну недолугість людської натури. Щось турбувало її в його погляді, яким стріляв навсібіч з-під косматих брів.

- Твоє місце не тут, – сильним голосом прогримів коротун.

Елен вдала здивування, підстрибнувши  бровами вгору.

- А де воно?

- Серед Богів, – впевнено відповів Рокун.

Тепер її поглядом ковзнуло здивування, що межувало зі щирістю.

- Вони скинули мене на землю.

Коротун задер голову, щоб заполонити собою увагу Елен і знову прогримів:

- Ти йому не допоможеш. Це місце гниле, і він його частина.

Рокун перевів погляд вниз, трохи нахилившись над балюстрадою, де серед людського гамору чубилися два здорованя. Пістрява публіка верещала від захвату, вболіваючи за свого улюбленця, лишень Елен не могла збагнути, як стриманий та врівноважений Яред міг перетворитися на голого блазня, що забавляє розмахуванням кулаків вередливий почет Креда. Виходить, дарма вкладала стільки сил, викорінюючи багряне палуззя люті з його єства, дарма ростила ті паростки любові і дарувала себе без останку.

- Йому не потрібна моя допомога. Хіба ти не бачиш? – глузливо мовила вона, а тоді додала серйозно. – Ви обидва граєте роль блазнів перед володарем. Але, колись, полуду доведеться скинути. Питання в тому: у кого більше мужності?

Коротун мовчав, вдаючи, що його, справді, цікавить тяганина двох кремезних супротивників. Елен відчувала стурбованість, втягувала запах думок, бачила безперервний вир емоцій, які пурхали над ним. Рокун обмірковував її слова. Шукав відповідь.

- Гадаєш, ми боягузи? – спитав він, не дивлячись на неї.

- Ні, ви просто не знаєте з чого почати.

- А з чого нам почати? – його, злегка божевільний, погляд майже безбарвних очей пропік Елен.

- З правди.

- В цьому царстві правда напівтінь. Як відомо, вона боїться світла.

- З правди про себе. Годі прикидатися та догоджати, щоб прилаштуватися в тепленькій місцині біля трону.

- Легко кидатися словами! – голосно обурився він, звівши густі жовтувато-білі брови в одну лінію.

- Так, свого часу, Кред словами не кидався. Він діяв. Тепер у нього царство, і живуть у ньому безхребетні блазні, яким кривлятися простіше, підігравати божевільному лялькарю легше, аніж скинути його з вершини свого безумства.

- Що ти пропонуєш? У тебе є план? – в очах коротуна загорівся вогник надії. Він стрепенувся і подався ближче до співрозмовниці.

- Так, план є. Покинути це місце. Ніхто не вирішить ваших проблем за вас. Не покладайте марні надії на милість Богів. Не вони творили людство. Тільки ви можете вигнати зло з власного дому. Можу дати пораду.

Елен вичікувально мовчала, бо ж невідомо – потрібна та порада чи ні.

- То дай, – невдоволено буркнув Рокун.

- Сила мого народу в єдності. Слово Вершительки закон, але слово народу над законом. Ваше царство населене різними народами і вхід їм через одні ворота. Шукайте того, хто об’єднає усі мови, слово якого стане законом, а слово народу над ним, бо народ – дух будь-якого царства. Народ тікає, мови зникають і правити буде ніким, залишиться непотріб без чеснот та гідності. Ним правити легко, проте марно. Химери не погребують навіть такою вбогістю. Вони роздеруть тіло народу на клапті і будуть правити в людському нутрі.

Вона ще раз з жалем глянула вниз, на дику публіку, яку забавляла чужа кров і хруст кісток. Там її Яред. Чи вже ні? Віддатися несамовитій вакханалії посеред величного палацу Неро, стати на один рівень з людськими слабостями, бути частиною найогидніших вад – не цього чекала від нього побачити.  Вона скучила, єство нудилося в німому бажанні з’єднатися, а він привіз розруху, лють, на яку в неї більше не стане сили. Невпевнена, що вгамує цю химеру знову.

Елен повела поглядом на коротуна та й подалася геть. Її єство знищують днем за днем. Здавалося б, покликана відроджувати дух, дарувати надію, вселяти любов, проте Боги схибили, перехитрили самі себе, неможливо допомогти тому, хто цього не бажає.

Вітаю, мої найкращі читачі! Ми зустрілися з вами на сторінках нової історії, яка, сподіваюсь, не залишить Вас байдужими. Давайте зробимо це ще раз, доведемо, що ми сила! Ваші "вподобайки" важливі, бо так історію зможуть прочитати якнайбільше людей, і мені хочеться думати, що вона на це заслуговує.