Осінній сон землі, або Куди ховається городня магія

Ну що ж, Сад став схожим на охайну бабусю, яка щойно прибрала в хаті: все складено, все підібрано, а земля залишилася така оголена, чорна, як вечірнє небо, і трішки втомлена.
 

Дід стояв посеред роздягненого городу, спираючись на лопату, і дивився, як земля парує під холодним жовтневим вітром. Вона була вже не та, що навесні — м’яка, як пухова ковдра, а сувора, готова до великого сну.

— Ну що, Яно, — промовив Дід, — тепер наша земля має відпочити.

Баба Яна обережно ступала по ріллі, перевіряючи, чи не лишилося десь якоїсь забутої картоплини.

— Земле наша, матінко, — лагідно промовила вона, — дякуємо тобі за помідори, за кабачки і навіть за того впертого Хрона. Спи, набирайся сил!

А внизу, під землею, почалася справжня дипломатія. Кріт Хрумтяк, який нарешті віддав ложку, але не втратив свого авторитету, збирав усіх сусідів на «Велике закриття сезону».

— Так, — прохрипів Хрумтяк, — нагорі тепер буде мороз, тому ми закриваємо всі входи. Капуста свою справу зробила, Огірок теж, а нам треба утеплити тунелі.

Помідорчик Юні Щоки (який, звісно, був у кошику, але думками ще на грядці) шепотів через кошик:

— Ви там тримайтеся, друзі! Ми в льосі будемо про вас згадувати, коли відкриємо першу банку!

Землю почали розрівнювати граблями. Дід із Бабою вирішили засіяти її «сидератами» — спеціальною зеленню, яка не для їжі, а щоб земля «підлікувалася» і стала сильнішою.

— Оце, — каже Дід, — наша інвестиція в майбутнє. Якщо землю не годувати, то вона й нас годувати не буде.

І тут настала тиша. Така справжня, осіння тиша, коли чути, як десь далеко летять гуси, і як тихо падає останній листок з Пані Черешеньки.

— Знаєш, — сказала Баба Яна, витираючи долонею кутик ока, — хоч і втомилася я, як собака, а якось сумно. Грядки порожні, Сад ніби притих, навіть Хрін більше не бурчить.

— Нічого, Яно! — Дід обняв її за плечі. — Це не сумно, це просто фінал акту. А взимку ми будемо мріяти, гортати насіння і планувати, як навесні знову почнемо наш великий городній балет!
 

Акт — це частина вистави. У нас закінчився літній акт, а попереду — зимовий відпочинок, час казок біля печі.
 

Мурчик тим часом знайшов у кутку сараю залишок старої ковдри, згорнувся клубочком і почав мурчати: «Все буде добре, все буде добре...». Він знав, що весна — це завжди перспектива.