Таємничий гість із пакунка та «сльозогінний» прийом

Дід (він же наш Садівник) відсунув порожню тарілку, де ще хвилину тому пахло сальцем і часником, і подивився на пакунок, який він приніс із магазину.

— Так, Бабо, — промовив Дід, потираючи руки. — Овочі ми нагодували, самі поїли, тепер пора подумати про безпеку. Я ж не просто «Диво-квіти» купив. Це спеціальний експонат для нашого Саду!

Експонат — це щось дуже рідкісне і цінне, що зазвичай показують у музеях, але наш Дід вирішив

оселити його прямо на грядці.

Він розірвав папір, і на стіл випала... величезна, коричнева, кудлата Цибулина. Але не звичайна, а розміром з голову Мурчика!

— Ого! — вигукнула Баба Яна, ледь не впустивши срібну ложку, якою вона якраз розкладала сметану по банках. — Це що, цибуля для велетнів?

— Це Аліум! — гордо оголосив Дід. — Декоративний гігантський лук. Він коли розквітне, буде як фіолетова куля на палиці, вища за твою капусту!

Тим часом у Саду почався справжній переполох. Кріт Хрумтяк, залишившись без своєї улюбленої ложки (яку Баба експропріювала для кухні), почувався як будівельник без лопати.

— Ну от, — бурчав Хрумтяк, — ложку забрали, тепер рий носом. А тут ще й цей «Аліум» притягли. Чув я про нього — він пахне так, що навіть у кротів під землею очі сльозяться!

Дід вийшов у Сад, тримаючи в руках Гігантську Цибулину.

— Ось тут ми тебе і посадимо, — сказав він, вказуючи на місце прямо над головним тунелем Хрумтяка. — Будеш у нас Охоронцем.
 

Охоронець — це той, хто стежить за порядком. А оскільки цей лук пахне дуже різко, жоден гризун чи шкідник і близько не підійде до наших помідорів.

Тільки-но Дід закопав Аліума в землю, як звідти почулося гучне: «АПЧХИ!!!». Це Кріт Хрумтяк під землею відчув аромат нового сусіда. Земля піднялася горбком, і Хрумтяк вилетів на поверхню, як корок із пляшки.

— Гей, Садівнику! — закричав Кріт (хоча Дід чув лише тихе шурхотіння). — Ти що, вирішив нас усіх тут промаринувати? Це ж не квітка, це справжня газова атака!

Цибуля Золотий Панцир та Часник Білий Зуб миттєво відчули конкуренцію.

— О! — вигукнув Золотий Панцир. — Нарешті хтось солідний! Аліуме, друже, дай п’ять своїм корінням! Разом ми зробимо цей Сад таким неприступним, що навіть Мурчик буде обходити його по сусідній вулиці.

Баба Яна вийшла на ґанок, тримаючи ту саму срібну ложку.

— Діду, а дивись-но! — вона помітила підкову, яку Хрумтяк витяг раніше. — Давай її на хвіртку приб’ємо. Кажуть, якщо підкова висить «чашею» догори, то щастя з дому не виливається!

Дід взяв молоток, підкову і... БАМ! БАМ! Тепер на вході в Сад висів справжній сталевий оберіг.

— Ну що, — пробурчав Хрін Бурчун-Пекун, — підкова на дверях, гігантський лук у землі, Дід ситий, Баба з ложкою... Здається, тепер у нашому Саду настане така ідилія, що аж нудно стане.

Ідилія — це коли все настільки мирно, спокійно і чудово, що навіть посваритися немає приводу. Як сонячний ранок у неділю, коли нікуди не треба поспішати.

Але нудно не стало. Бо в цей момент за парканом почулося підозріле: «Мяу-у-у... Апчхи!». Мурчик намагався підкрастися до грядки, але новий Охоронець-Аліум уже почав діяти.