Розділ 49

Накаркав Василь...

— А щоб тебе сом зжер і не подавився! — Тіпун стояв біля наших човнів і лаяв на всі заставки отамана контрабандистів. — Щоб тебе підняло, та гепнуло... головою об пень.

— Що трапилося? Невже човни порубали? — першим висловив здогад Полупуд. — Та й пес з ними. Чужі візьмемо. Мало їх тут, чи що? О!.. Петре! Бери Олесю... Досить їй вже ридати... і пробіжіться берегом. Дірявте все, що на очі попадеться. Крім оцього... — вказав на найближчого човна. — А то з вас станеться... Кажеш, Семене, на ріці не сховатися? Так і не доведеться... Якщо не буде на чому наздоганяти!

— Човни цілі... — прорвався крізь тираду Василя керманич. — Весел немає!

— Ага... Ну, ми пошукаємо, а ви — робіть, що сказано! Тоді, цей теж на дно.

— Навіщо шукати? Стривай хвилинку...

Я підійшов до звалених на купу контрабандистів, прислухався і, вловивши дихання, витягнув одного. Завдяки щасливому випадку або вже згаданої Вищої Справедливості, уцілів саме той, що хоч якось за нас заступався.

— Чуєш мене, Кості-ребра? Живий? — поплескав по запалих і колючих, як дротяна щітка, щоках.

Той застогнав і розплющив очі.

— Чим це мене? — поцікавився ледь чутно. — Голова ніби навпіл тріснула.

— А тобі легше стане, коли дізнаєшся? Не відволікайся... Весла де?

— Весла?.. Які весла?

— Та хоч які! Щоб гребти...

— А-а, весла... — контрабандист спробував сісти, але від цього руху його знудило і вирвало. Я ледве встиг відскочити.

— Щоб тебе... — хитромудра фраза сама зірвалася з язика. Схоже, переймаю тутешню манеру спілкування.

— Тепер ти зачекай...

Полупуд відсунув мене в бік. Схопив бідолаху за пояс, і як лантух, поніс до води. Там відпустив і зіпхнув у воду. Кості-ребра похлюпався трохи, прийшов до тями і виринув уже готовий до розмови.

— Панове козаки! Не вбивайте! Я нічого проти вас не маю! — відпльовуючись і витираючи обличчя, пробурмотів догідливо. — Було велено схопити — я і хапав. А як щось не так, то до отамана. Він за все відповідає!

Розумно. З цим і Семен погодився.

— Так пропади ти пропадом, разом зі своїм отаманом. Потрібні ви нам, як ковбаса в страсну п'ятницю. Відповідай: де наші весла?!

— Так там же, де і всі.. У коморі Чорноти. Він, як став отаманом, відразу і завів новий звичай... Запливати в бухту можна всім, якщо дорогу знайшли. А випливати — тільки з його дозволу. І щоб нікому втекти не хотілося — весла і парусину під замок. Там і ваші лежать...

— Комора де?

— Тут недалечко... — махнув рукою уздовж берега контрабандист. Забризкавши при цьому всіх, хто поруч стояв. — Я покажу.

Ну, за двома парами весел усім натовпом пертися нічого, можна і човнами зайнятися. Тим паче, ламати — не будувати.

Поки козаки сходили в комору, ми з Олесею встигли привести в непридатність більшу частину посудин на цій стороні пристані. При чому, основну роботу виконала дівчина. Вона з такою люттю кидалася рубати днища, що оцінивши її старанність, Полупуд багатозначно промовив:

— Пощастило, покійному Горобцеві, легкою смертю загинув. Якщо зустрінетеся на тому світі, Петре, неодмінно могорич вимагай. Хоча, з такого навряд що візьмеш.

— Вистачить... сідайте в човен. Всіх не порубати... тіпун мені на язик. На тому березі ще з десяток стоїть. На щастя, завантажених. Так що встигнемо подалі відійти, поки погоня збереться.

— А ось у цьому я не був би таким упевненим... панове.

Слова прозвучали настільки несподівано, що я не відразу зорієнтувався, звідки вони долетіли, і закрутив головою — намагаючись розгледіти в темряві того, чий голос мені був знайомий. Навіть занадто... Бо належав отаману розбійників, одноокому Ворону.

— Що, не чекали? Чи, може, не раді зустрічі? А от я, невимовно радий. Замалим не танцюю від щастя. І побратим... тричі проклятий, тут. І зрадник... юда. Навіть не можу вирішити, з кого починати... Напевно, все ж з Тіпуна!

І вкотре головного лиходія підвів занадто довгий монолог. От навіщо було язиком молоти? Зробив би, що хотів, а вже потім... над могилою ворога, можна і поговорити і посміятися. Якщо бажання є.

Постріл пролунав коли вже навіть я зрозумів, що голос доноситься з-понад води. Тобто, Ворон у човні, що стоїть в бухті. І коли одноокий потягнув за спусковий гачок, ні Полупуда, ні Тіпуна на березі вже і близько не було.

Один з них стрибнув убік, ховаючись за човна. Другий — шубовснув рибкою з берега. Хто куди — я не розібрав, оскільки здогадався, що теж не викликаю у розбійників добрих почуттів. Тому бовваніти стовпом на лінії вогню небезпечно для здоров'я. Схопив Олесю за руку і рвонув назад.

Діяв не задумуючись. Перше бажання — забратися подалі з освітленого місця. Відблиски єдиного багаття, що горіло на березі, підсвічувало нас, як мішені в тирі. Від човнів ми стояли задалеко, від річки — теж. От я і вибрав єдиний доступний напрямок — назад, по стежці вгору.

Спершу, я не збирався тікати на самий верх, а хотів лише піднятися вище. По-перше, — звідти краще видно. Навіть вночі. А по-друге, — два сірих силуети абсолютно невиразні на тлі обриву. Але, схоже, ліміт удачі на сьогодні був вичерпаний.