Розділ 48

Найважче виявилося не гуля перемогти, а примусити себе зайняти попередні місця і витерпіти ту часину, яка знадобилася посильним Чорноти, щоб збігати в гавань і повернутися з підкріпленням.

Тож, — як тільки натовп мужиків, чисельністю, приблизно, в дві дюжини, швидким кроком протупотів у напрямку міської брами, галасуючи так збуджено, що нічого не можна було зрозуміти, — я буквально відстрибнув, аби нарешті перестати відчувати спиною дотик кола.

Зараза... Не приведи, Господи... Краще голову об стіну розбити чи накласти на себе руки будь-яким доступним способом, ніж витерпіти такі муки. Свитку навіть надягати не став. Настільки гидко мені було.

Гм... А зовсім недавно, готовий був будь-яку ганчірку надіти, хоч і з небіжчика зняту... і недоїдки за татарами підбирати. Треба частіше собі нагадувати, бо занадто швидко до хорошого життя звикати почав... А доля вона така. Коли посміхнеться, коли зуби вишкірить.

Я мимоволі посміхнувся. Угу, за останній місяць особливо вдала. Ворогові, може, і побажав би такі пригоди, а от товаришеві — точно, ні. Ну, або хоч попередив, чого очікувати.

— Куди поспішаєш, як голий в баню? — невдоволено буркнув Тіпун.

— Та годі вже ці смороди нюхати. Поки нас в місті шукають, можемо повертатися до човнів і забиратися геть. Хоч у чомусь пощастило...

— Не кажи «гоп», друже... Звичайно, троє або четверо дозорних не те, що цілий загін головорізів, але ж і їх достатньо, аби тривогу підняти. І тоді нам так у корму вчепляться, що хоч до Трапезунда тікай — знайдуть. Тіпун мені на язик. На річці не сховаєшся...

— Тобі, Семен, якщо мед — так і ложку? — несподівано заступився за мене Полупуд і... перехрестився.

Я спершу не второпав, але потім допетрав. Місяць саме вибрався з-за хмар і гарно освітив пагорб. О-хо-хо... «Повсталі з пекла». Людям зі слабкими нервами і вагітним категорично забороняється. Босх спалив би всі свої полотна, за право зробити хоча б ескіз.

Хоч убийте, не можу я зрозуміти, звідки у людей така неймовірна жорстокість? Особливо, в ставленні до собі подібних. Ні, я не толстовець і з християнською догмою всепрощення теж не згоден. Старозавітний девіз: «Око за око, зуб за зуб» мені набагато зрозуміліший. Злодій повинен сидіти у в'язниці, а вбивця — на електричному стільці. Або на шибениці бовтатися... Не принципово. Головне, — щоб простенько, без викрутасів. Чик, і він уже на небес... в пеклі, тобто. А вже там нехай з ними розбираються ті, кому належиться. Так би мовити, компетентні органи. За усіма канонами Вищої Справедливості. Нам навіщо вигадувати всі ці муки і тортури, а страту перетворювати в шоу садистів?

Не повірите, якось на розкладці бачив книгу «Сто і одна тисяча видів страт». Жахіття... І чомусь мені здається, що автор збірки багато тем залишив неохопленими. Люди, в справі завдання болю, значно винахідливіші...

Це я так… До слова. Місце спонукає…

— А що, не відмовлюся, — хмикнув Тіпун. І вирішив продовжити в тому ж дусі. — Як же мені не хочеться зараз повзати навколо байраку і вишукувати дозорних Чорноти. Може, Петро, ​​ти знову щось придумаєш? Таке, щоб вони самі до нас вийшли... З мертвяками даєш собі раду, то, може, і з живими впораєшся?

І тихенько захихотів, задоволений з вдалого жарту. Як йому здавалося.

— Легко...

Семен поперхнувся сміхом, а Василь несхвально похитав головою.

— Ти, Петре... теє ... мели язиком, та знай міру. Слово, воно ж не горобець... А козацьке — тим паче... Хлопець ти розумний, ніхто не перечить… але…

— Так, я серйозно…

Козаки підійшли ближче, бажаючи негайно дізнатися мою задумку, але я бачив що Олесі ось-ось знову стане погано. Зблідла вся, очі — як чорні вири, на пів обличчя розповзлися. Та й мені, чесно кажучи, не терпілося забратися звідси швидше.

— Давайте, хоч вниз зійдемо, а то стирчимо на горбі, — навів вагомий аргумент. Ну, не про сморід ж козакам казати.

— Теж вірно…

План мій був надзвичайно простий і, розуміється, теж запозичений з кінематографа.

Після того, як Шорсткий збігав за підкріпленням, дозорні в балці теж вже знали, кого Чорнота шукає. Відповідно, коли на стежці, що веде до таємної гавані з'явилися ми з Олесею і, безтурботно розмовляючи, стали спускатися — контрабандисти не стали в нас стріляти, а дочекалися поки зійдемо вниз і вже там вискочили навперейми.

— Стояти, голубки! Попалися!

— Ото ж отаман зрадіє!

— Точно ... може і чарку піднесе.

— Шкода, що самі. Гей, ви чому удвох? А козаки де?

На нас дивилося три списи і дуло одного мушкета. Загалом, не надто грізно. Але нам не можна було здіймати шум, і тому Тіпун навіть відібрав у мене обидва пістолі. Для надійності.

— А що трапилося?

— Ги-ги... Чуєш, хлопче... не прикидайся, — пробасив один з розбійників. — Половина міста вас шукає, — а ти, значить, ні сном, ні духом? За дурнів нас маєш?

— Так...

— Що так?! — розізлився другий. Дрібний, нервовий... — Ти кого дурнем обізвав...

А третій, з сухим, кістлявим обличчям, несильно тицьнув мене вістрям списа.