Розділ 46

Кизи-Кермен продовжував солодко сопіти уві сні і на невелику колотнечу прокидатися не поспішав. Але то там, то тут тишу вже прорізали окремі голоси. Швидше за все, стражників.  Цікавляться, що трапилося? Їм відповідали… і гомін поступово наростав. Нижнє місто ще тонуло у темряві, а в середній частині ніч вже розганяли факели... Вогнів ставало все більше, а голоси — голосніші, роздратованіші.

— До човнів не можна... Там нас точно чекають... тіпун мені на язик — сказав Семен, коли ми опинилися в передмісті і, ніким не помічені, рушили за околицю. — Треба зачаїтися і перечекати до світанку.

— Може, повернемося туди, де вдень лежали? — запропонувала Олеся. — Якщо тоді нас не помітили, то тепер, у темряві, тим більше.

— Тоді нас і не шукали... — не погодився з ними Полупуд. — А зараз, особливо, якщо Чорнота вирішить, що ми могли вбити й пограбувати турка, і скаже про це варті... Погоня буде серйозна. З псами... Слідів для них ми в будинку залишили хоч відбавляй. Так що йти тільки по воді треба... І якщо човнів на старому місці немає — то доведеться уплав.

Семен спершу кивнув, а потім хитнув чубом, не погоджуючись.

— Не можна... В міській сторожі теж не дурні. Якщо дійдуть по сліду до річки, то зрозуміють, де нас шукати. І пустять уздовж берега пару кінних роз'їздів. Ти і я… могли б ще спробувати на протилежний берег перепливти, але дітлахи…

— Так, — Полупуд знову вчепився за вус. — І що пропонуєш?

Замість відповіді Тіпун знизав плечима.

— Петрусю... — вперше за весь сьогоднішній вечір притулилася до мене Олеся. — Ти ж розумний... Вигадай щось.

— Ну, якщо втекти не вдасться, то треба знайти таке місце, де пси нас не занюхають... Я чув, що в заморських країнах невільники ховаються між паками тютюнового листя. І пси не можуть їх знайти. Запах тютюну збиває зі сліду.

— Що ж ти раніше мовчав?! — обурився Полупуд. — Я б наші тюки не продав! Ех, Петре... Розумна голова, але дурному дісталася!

А звідки мені було знати, що після розмови з Хасаном втікати доведеться? Але, бувають випадки, коли краще промовчати, навіть якщо маєш рацію.

— Взагалі-то, у мене є трохи...

Олеся сунула руку за пазуху і витягла невелику папушу.

— У Петра люлька є, а кисет порожній. Ось я і...

— Розумниця! Дякую!

Кинувся було з поцілунками, але в шляхетному пориві був зупинений невблаганною долонею Василя.

— Намилуєтеся ще... А ти, й справді, молодець... — похвалив дівчину. — Одна біда, мисливський пес не тільки по сліду йде, він і верхнім чуттям нас зачує. Потрібно ще й місце таке, щоб жодна... О! — Полупуд підняв вгору палець. — Гнойова яма! Якщо заритися в неї...

— Фе... — здригнулася Олеся. — Нізащо! Нехай мене вбивають, але в гноївці я сидіти не буду!

— Якщо знадобиться, ясновельможна панночка, я тебе в неї зв'язану засуну! — пробурчав козак.

— Стривай, Василю, не гарячкуй... Є місце, де нас точно не шукатимуть. Навіть, якщо пси сторожу туди волоком тягти стануть.

— Ну, ж бо? — зацікавився Тіпун.

— Пам'ятаєте тих мучеників, при дорозі перед містом?..

Козаки переглянулись...

— Гм... вірно... на цей пагорб стражники не підуть. Вирішать, що пси на трупи гавкають. Та й пахне там не краще, ніж у вигрібній ямі, який хочеш запах переб’є... — Василь відпустив вуса. — Ось тільки одна біда, Петре. Сховатися там ніде. Все на виду. З усіх боків... Сам поглянь.

Розмовляючи, ми не стояли на місці, так що як раз вийшли за вали Передмістя, і місце страти вже було досить добре видно, навіть в примарному місячному світлі. Легкий вітер ворушив одяг страчених, і здавалося, ніби небіжчики ожили.

— А ми й не будемо ховатися. Що роблять з тілами, коли нових засуджених до страти приводять?

— Нічого... Там же і кидають. Чого возитися? Вороння та корсаки поховають.

— Значить, ніхто тіл не рахує і не помітить, що їх побільшало?

— Ну, ти й вигадник, — покрутив головою Полупуд. — Пропонуєш, там залягти і мертвими прикинутися?

Козак подивився ще раз у той бік... і знову гмикнув.

— Шукати втікачів на видному місці дійсно ніхто не здогадається... Але запах там ... Скажу відверто, я би волів вигрібну яму.

— Не лежати... — я зробив невелику паузу. — Нехай лежать трупи, а ми займемо місця поруч з палями. От, скажи чесно, ти приглядався страченим?

— Гм… — Тіпун теж сумнівався і, як з’ясувалося за мить, зовсім з іншої причини. — Погоня нас загубить, то правда… але то таке місце… Якби хто інший нас не знайшов. 

Олеся тільки охнула... Але сперечатися не стала. На відміну від Полупуда, купіль в гноївці лякала дівчину більше, ніж трупний сморід і натяки Тіпуна. Я — так і зовсім нічого не второпав. Навіть гадати не став. Усьому свій час. 

Трохи повозившись з закоцюблими тілами, Полупуд попросив вибачення у мерців і декількома ударами шаблі звільнив чотири палі. Ще раз вибачившись, козаки кинули небіжчиків так, щоб тіла скотилися ближче до дороги. Розраховуючи, що спотворені, смердючі трупи змусять тих, хто по ній буде йти, відвертатися чи думати про душу, а не витріщатися на нових «мучеників».