Розділ 35

Гостроносий син сходу мовчав недовго. А коли заговорив, то посміхався всім обличчям і голос його звучав, як патока — солодко і так само тягуче.

— Не знаю, як прийнято серед козаків, але у купців не заведено переконувати партнерів знизити ціну за допомогою диби чи розпеченого заліза. Звичайно, завжди приємно отримати крам дешевше, ще краще — даром і перепродати дорожче, а ми не святі дервіші. Але лихі звістки розносяться швидше польоту стрижа. І якщо на купця впаде бодай найменша тінь, — з ним більше ніхто не стане торгувати. І разовий прибуток перетвориться на величезні збитки.

— Тобто, все залежить від ціни... — неголосно, немов самому собі, пробурмотів я.

Ібрагім почув. Закліпав, немов в око порошинка потрапила, а після заусміхався ще солодше. Краще б він цього не робив. Занадто разючий контраст між виразом обличчя і поглядом. Наче сміх гієни. Регоче і рве іклами живу плоть...

— Учень твій вельми кмітливий... — вимовив неспішно. — Так, юначе, без сумніву. Все на цьому світі має ціну. Тому, я з повагою ставлюся до вашої обережності і не ображаюся. Передбачливість — те, що дозволяє купцеві навіть у чужих краях торгувати з прибутком і залишитися живим. Скажи, достойний син Івана, як і де саме ти хочеш завершити наш торг. І назви хоча б приблизну ціну... — він знову почепив на уста посмішку, але очі залишалися холодними. — А то, може, мені й справді, відбілити репутацію обійдеться дешевше?

Мовляв, не заривайтеся, хлопці. Я готовий платити, але не будь-яку ціну.

Тіпун натяк зрозумів і відповів так, немов думав уголос.

— Звідки мені знати справжню ціну, якщо я поки з тієї бочівкою на берег не вибрався, навіть не бачив, що всередині? Може, він вхід у будинок відмикає і коштує не більше ніж двері, які доведеться порубати? А з іншого боку — сумніваюся... Бо покійний Ворон цінував цей ключ дорожче за байдак з усім вантажем... тіпун мені на язик... — і вигукнув вражено, немов тільки що це усвідомив. — Матір Божа! Тисяча мушкетів! З усім припасом... Я навіть боюся подумати, яка справжня...

— І не треба, шановний Семене син Івана, — перебив його Хасан-ага. — Все добре в міру, надмірні знання породжують скорботу…

Відповідно моменту, купець багатозначно покивав головою, помовчав трохи і знову наповнив келихи.

Я й руки простягнути не встиг, як порожній глечик тут же забрала зі столу гарненька, світло-коричнева служниця.

Мулатка, наче тінь, безшумно виникла поруч з достарханом, що було дуже дивно, — оскільки крім газових шароварів дівчина носила десяток ручних і ножних браслетів, обвішаних незмінними бубонцями. І те, що вони при русі не видавали жодного звуку, привернуло мою увагу навіть більше запропонованих на огляд принад. Ну, а Тіпуна, здається, взагалі нічого не цікавило, крім торгу. Так що він, швидше за все, навіть і не помітив красуні.

— Це вірно... — Семен зітхнув так багатозначно і скорботно, що не всякий рабин зумів би. — Світ сповнений смутку. Тому, я з нетерпінням чекаю твоїх слів, шановний Хасан-ага, які втішать мій розум і розвеселять серце.

Випили, не цокаючись. А, може, цей звичай ще не був в моді?

— Давай зупинимося на десятій частині від вартості всього вантажу, я думаю — це справедливу винагорода, за ваші клопоти? — все ще вдаючи, що вагається, запропонував купець.

Чому вдаючи? Бо не з власної ж кишені йому платити. А чужі кошти, особливо — державні, ніхто ретельно не рахує. Але купець, котрий платить без торгу — то така нечувана річ, що про цю історію вже за кілька днів знатиме усе Причорномор’я. Звісно, якщо буде кому розповідати…

— Мені більше подобається п’ята… — замислено протягнув Тіпун. — Гарне число…

— Десятина — саме те, що навіть ваша церква радить, — посміхнувся Хасан-ага. — То ж не вимагай більшого, ніж Богу належиться. Ну і, не слід забувати, що товар цей — чужий. Ви не витрачалися на покупку, доставку… вважай, знайшли загублене. От скажи, був би Ворон живий — яку частку ти б отримав? Десять золотих? Двадцять? А я пропоную п'ять сотень повновісних султані*! (*Золота монета (цехін) мала широке ходіння в Османській імперії в XVI-XVII століттях. Також на території Речі Посполитої та Росії, куди їх привозили запорізькі козаки після набігів на Анатолію) За такі гроші можна гарну, двоповерхову кам'яницю купити, разом з меблями і слугами.

Тіпун, немов роздумуючи, потер перенісся.

— Гм... В твоїх словах, шановний Хасан-ага є доля істини. Але, не цілком... Був би живий отаман — ми, звичайно ж, отримали б набагато менше. Але нам не потрібно було б думати про майбутнє. У нас був загін, байдак... Ми отримали б щось з тебе, а потім відвезли шкіри в Кам'янець і знову щось отримали. А там — новий вантаж чи здобич... І так, доки не пересохне Дніпро або не завершиться наша земна юдоль.

— Тисячу не дам... — розвів руками «шкіряник», навіть не дослухавши до кінця. — Стільки грошей у мене немає... — і тут же виправився. — Я маю на увазі, зайвих. Адже одна справа купити товар, на якому ще й заробити можна. І інше — віддати просто так.

— Батьку, дозволь слово сказати? — нахилився я до вуха керманича.

— Не лізь, — відмахнувся той, але моїми думками несподівано зацікавився турок.

— Будь поблажливішим до хлопця, Семен-ага. Нехай говорить. Я вже помітив, що учень твій зовсім не дурень і не осоромить учителя. Ну, а якщо, раптом, бовкне зайве чи недоречне... що ж,  спишемо на молодість і недосвідченість.