Розділ 32

Дуже високий, але чоловічий голос щось голосно прокричав незнайомою мовою звідкись згори.

— Це ще що таке? — не стримав здивування.

— Муедзин... — пояснила Олеся. — Закликає бусурман на ранкову молитву. Це у них замість дзвонів.

— Вчасно... — не у відповідь на моє запитання, але теж доречно відізвався Чорнота. — Поки зайдемо, якраз вартові здійснять намаз і ворота в Середньому місті відкриються.

Фортецю Кизи-Кермен — турки, чи хтось інший ще до них — побудували на совість. Навіть звідси можна було розгледіти три оборонних кільця.

Центральне... Власне, фортеця з донжоном, що стоїть на скелі над Дніпром і височіє над усією місцевістю. А від неї, ніби назустріч сонцю, розходяться два півкола. Одне, — вужче і окреслені такими ж солідними кам'яними стінами — територія Середнього міста. Друге, — набагато нижче і відтинає значно просторіший шматок — то земляні вали Нижнього міста, а за ними, ще далі і вже нічим не обмежене окрім натуральних перешкод — само Передмістя.

Вражає. Нічого не скажеш. Коли повернуся додому, обов'язково треба буде пройтися по місцях, так би мовити, власної «бойової слави». Цікаво, як все це виглядає тепер?* (*На місці колишньої фортеці Кизи-Кермен — знаходиться Берислав, місто районного значення в Херсонській області. Пристань на правом березі Каховського водосховища, в 20 км на північний захід від залізничної станції Каховка). Фортецю, мабуть, знесли, як і більшість історичних пам’яток, або розбомбили під час війни. А звільнену площу забудували економними хрущовськими п'ятиповерхівками, без горищ і підвалів. Якщо місто велике. А якщо не дуже, то цілком могли і обійтися типовими двоповерховими, чотириквартирний будинками. Але, це там... в далекому майбутньому, а зараз переді мною прокидалося зі сну справжнє місто-фортеця. Вгризаючись у мури якого, напевно, поламала зуби не одна армія завойовників. І ще зламає...

Одна тільки деталь потьмарювала і робила пейзаж менш пафосним, нагадуючи, що ми ніякі не райські створіння, а справжнісінькі хижаки... ще й канібали. Тобто ті, хто вбиває собі подібних.

Кілька людей, прив'язаних до стовпів, що були вкопані уздовж дороги, за якісь півтори сотні метрів до Передмістя...

Вони стояли або сиділи накарачках, байдуже звісивши голови, поширюючи важкий, сморідний дух. А нахабне вороння, так і норовило всістися бідолахам на голови. З карканням перелітаючи від одного стовпа до іншого, або здіймаючись вгору і кружляючи там, немов над падаллю.

Я вже відкрив було рот запитати, чому засуджених ніхто не відв'яже, якщо до міста менше версти, а вартових навіть не видно, коли зрозумів, що в їхніх поставах мені не сподобалося. Ці люди не були прив'язані до палів, а насаджені на них. Ось і не знімав ніхто мучеників... Допомогти все одно нічим не можна. Не з тутешнім рівнем медицини. Хіба добити, щоб страждання вкоротити.

— Хто це? За що їх?.. — не втримався від запитання.

— Це один Бог знає, — розвів руками Чорнота. — Може, бунтівників чи козаків зловили... А, може, в недобрий час бусурманам під руку підвернулася. Іскандер-паша любить нагадувати людям, про всемогутність Високої Порти.

Раптом один з мучеників застогнав і розплющив очі.

Від несподіванки я аж відсахнувся, потім скинув тюк і кинувся до нещасного... Вірніше, зробив спробу. Не встигаючи спинити мене, Василь зробив підніжку, і тільки потім — підняв з куряви і з силою струснув. Аж зуби клацнули.

— Зовсім розум втратив, дурень? Йому вже нічим не допомогти, то лиш тіло страждає, а думки його вже далеко… Зате тебе сторожа запримітить. Думаєш, чому тут нікого немає? Один ти сердобольний? Бо вартові зі стіни дивляться і все зауважують. І тих, хто надто жалісливий — на їхнє місце посадять.

— Але ж...

— Мовчи, тобі кажуть. Бери тюк і дибай далі...

— Василю! Ми ж люди! Ну, не можна так байдуже... Хоч напитися йому дайте.

Козаки і контрабандист переглянулися і співчутливо покивали.

— Так... Тепер і сам бачу... Правду казав, блаженний. Дивись, товариш твій, — кивнув на Олесю, — хоч і молодший роками, а розуміє: що як над іншими вночі змилосердився хтось і перерізав горло, а цього залишив конати, значить — заслужив муки... А дати напитися — то жодна допомога, бо лиш продовжить агонію...

Я міг би заперечити, що ніхто не заслуговує такого. І що нічного благодійника могли сполохати раніше, ніж він закінчив акт милосердя... та саме в цю мить бідолаха видав останній протяжний подих і обм'як. Може, і не помер ще, але милосердна смерть уже стояла поруч, і біль він більше не відчував...

Підштовхуваний товаришами, я звалив тюк на плечі і засунув у нього ніс, намагаючись ароматами тютюнового листа перебити сморід гниючих трупів. Дивуючись лише одному, що Олеся поставилася до страчених цілком спокійно. Неправильно це… Не повинна дівчина, тим паче, її віку бути такою байдужою до чужого страждання і мук. І по всьому виходить — вона сама натерпілася такого, що й не передати, а тому зачерствіла серцем і душею, або ж Олеся зовсім не та, за кого себе видає...

«Тьху, на тебе... Ні, брате, ти — параноїк. Причому, на крайній стадії... Коли вважаєш себе пупком Землі, бо володієш Найважливішою Таємницею, а навколо лише вороги, шпигуни і диверсанти. Плюнь і розітри… Як сказано розумнішими за тебе: не шукай чорного кота там де його немає»