Розділ 26

З ідеями завжди так, то нічого путнього не приходить, хоч об стіну чолом товчи, то — раз, і вся картинка висвічується, як на моніторі. Бери і користуйся.

Те що для козаків з Січі ніхто не тікав, а, відповідно, і погоня не висилалася, суттєво спрощувала нам з Олесею життя. Якщо ми не втікачі, то більше не треба сахатися кожного куща і можна внести деякі зміни у плани.

Мета залишається попередня, але з'явилася можливість підготуватися в дорогу ґрунтовніше. Тим паче, що для цього і особливо старатися не треба. Он, байдак темніє на тлі більш світлого очерету. На тому ж місці, куди ми його приткнули. І якщо підвести човен з протилежного від дозорних боку, то вони нас навіть не помітять. А помітять — відгукнуся. Полупуда знають, а я при ньому перебуваю. І кому яке собаче діло, навіщо козакові знадобилося учня на байдак послати? Хоч і посеред ночі...

А на байдаку, навіть якщо мушкети і порох вже вивантажили, цілком могло багато що доброго залишитися. Голому та убогому і дрантя пишні шати. Проходив уже цей етап і не забув, як з голим задом по березі бігав та мріяв про об’їдки чи забуте татарами лахміття. Звісно, хазяйновиті козаки могли підмести все, але поки не перевіриш — не знаєш.

Коротенько пояснивши Олесі свій задум, я потихеньку попхав човен поперек течії, а коли зникли з очей дозорних, розвернув і поштовхав назад, заводячи за протилежний від секрету борт. Акуратно, без стуку пришвартував і прив'язав до байдака.

— Усе. Тут можна не таїтися. Не побачать...

— Ну нарешті! За смертю добре посилати… Скільки тебе чекати, Петре?.. — буркотливий голос Полупуда, що долинув з байдака, був для мене як удар грому посеред ясного неба. — Ворушися швидше. Якщо не хочеш залишити одного пана без штанів.

— Гей-гей... — відповів йому не менш знайомий голос. — Ми на шаровари не закладалися, а тільки на папушу, тіпун мені на язик.

— Правда? — немов здивувався Василь. — Ну, добре. Нехай буде папуша... Петре, ​​ти не втонув там часом? Залазьте вже.

— Вас... Василь?

— Ні, Пресвята Богородиця, — пробурчав той.

— Але, звідки ти... ви .. тут?

— Та з вечора ще чекаємо... — козак нахилився, дотягнувся до носа човна і ривком підтягнув його впритул до борту. — Здоров був, Олесь. Бачу, ви знову разом. Ну що, Семене, треба було мені і на це теж об заклад побитися.

— Зв'яжешся з вами, точно без штанів залишишся... Тіпун мені на язик, — невдоволено відповів керманич розбійників. Він же таємний агент і шпигун війська Запорізького.

Полупуд спершу висмикнув з води мене, потім допоміг перебратися на байдак дівчині.

Олеся поглядала на запорожців з недовірою і несвідомо намагалася сховатися мені за спину.

— Не бійся... — зрозумів її стан Василь. — Усе гаразд. І залізо ми з тебе зараз знімемо.

— Але, як таке може бути? — я мав спершу зрозуміти, чому утікачку і того, хто їй допоміг, не шукають. Інакше лад в думках не навести. — У Сірка прокинулася совість, і він скасував страту?

І договорити не встиг, як від міцної ляпаси замалим не вилетів за борт. Врятувало те, що іншою рукою Василь тримав мене за комір.

— Обережніше зі словами, щеня... — пробурчав Полупуд. — Кошовий отаман не ігумен. Йому такі рішення приймати доводилося, після чого поле трупами, як засівали. І відповідати йому не перед нами, а лиш перед Творцем.

— Вибач, Василю... Ти ж знаєш, я не завжди розумію, що говорю...

— Я знаю, інші — ні. Ляпнеш щось подібне, коли мене поруч не буде, і доведеться шаблею захищати своє право відкривати рота. А з клинком ти набагато гірше, ніж язиком справляєшся.

— Встигнеш ще повчити шмаркачів розуму, тіпун мені на язик, — несподівано втрутився Семен. — Бачиш, хлопці до себе прийти не можуть. Та ви не тремтіть, сідайте... Петро, ​​скажи... Олесю... що він серед друзів. І боятися нас не треба.

«Він?! Тіпун же бачив Олесю прикутою до гармати, і історію її знає, але говорить про дівчину, як про хлопця. Що ж такого сталося в Січі, поки ми в плавнях переховувалися?»

— Точно... Старію... — покаявся Полупуд, беручись за кайдани.

Залізо, яке я збирався знімати за допомогою пилки чи зубила, козак просто зламав, як сухар. Ну, не зовсім просто, піднатужився так, що здулися всі жили, але тим не менш, кайдани піддалися. Хрупнули і розвалилися на дві частини.

— От і все... На, сьорбни, — простягнув флягу. — Горілка на вербових бруньках і сотах настояна. Відразу зігрієтеся і лихоманка відпустить. Семене! Чобітки дів... Олесю подай. Тобі ближче...

— Звик джур ганяти, тепер і мене запрягаєш? — керманич з бурчанням нахилився, дістав з-під лави згорток і простягнув дівчині. — На, хлопче, взувайся. Це твої. Ладні чобітки. Я набійки поправив. Послужать ще... Добре, що Сірко напоумив прихопити. На таку маленьку ніжку важко розмір підібрати.

«Ще краще! Кошовий передає втікачці взуття через таємного агента. Ой, щось у лісі не те здохло! Що за чудасія відбувається? Може, то я сплю? То жаба в короні, то Полупуд з Тіпуном… Треба попросити Олесю, щоб ущипнула»

Судячи з виразу обличчя, дівчина думала приблизно те саме.