Розділ 20

Місце під вербами було доволі окультурене під потреби відпочиваючих. Траву прим'ято, кропиву та будяки прополото. Схоже, не я перший буду коротати в цьому затінку час, чекаючи, поки щось на березі просохне.

Ось тільки, перш ніж поринути в сон, треба визначитися, як діяти далі. Тут все ж не кіно і не комп'ютерна гра, де все дозволено і ніяких проблем не буде. Досить вчасно зберегтися, а потім натиснути рестарт. У житті все складніше.

Взяти хоча б  вартового. Рятуючи Олесю, вільно чи мимоволі я підставляю його. І то дуже серйозно. Навряд чи козака, з-під носа якого викрадуть злочинця, за це по голові погладять. Стратити, може, і не стратять — не воєнний час, але покарають суворо. В науку іншим.

А він мені не ворог і нічого поганого не робить — виконує наказ. За інших обставин і я міг би на його місці опинитися. Може, якби зустрілися в інших умовах, він виявився б чудовим хлопцем, і ми заприятелювали б. А тепер, якщо дізнається, хто дівчину викрав, я матиму персонального кровника. Який життя покладе, аби лиш помститися. Втім, для цього йому доведеться ставати у чергу. Бо після цієї ночі я опинюся поза законом...

От і думай голова, як зробити так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Хоч трохи…

І що найгірше, чим м'якше я обійдуся зі сторожем, тим суворішим буде покарання. Бо якщо я його просто по голові трісну, одне діло — з усяким може трапиться. А от якщо викраду Олесю хитрістю, то точно підведу козака під монастир. Піди поясни старшині, як таке сталося? І доведи, що не заснув на варті? А наскільки я встиг зрозуміти козацьку натуру, ганьба для них, гірше смерті.

Значить, бити охоронця доведеться сильно, щоб жодних сумнівів.

Голос Папанова, що пояснює Миронову план операції під кодовою назвою «Дичина», зазвучав в голові настільки реально, що я мимоволі посміхнувся...

А вже у наступну мить відчув себе тією дичиною, що злетіла над столом і гепнула в басейн.

Летів недовго, але шубовснув знатно. Сплеск такий пішов, наче з гармати бахнули.

Добре я плаваю, як риба і ніколи не мав страху перед водою. Так що занурившись з головою в річку, навіть спросоння не піддався паніці і не сьорбнув води, а встиг затримати подих. Сонливість, як рукою зняло.

І замість добродушного, розніженого настрою, нахлинула злість. Хочете пожартувати? Я не проти. Сам люблю дружні розіграші. Особливо такі, коли смішно всім, а не тільки жартівникам.

У польоті, мабуть, встиг зробити вдих, тому що повітря вистачало. І я, не винурюючись та загрібаючи якомога сильніше, поплив проти течії.

Ніколи спеціально не тренувався, але хвилини на півтори дихання затримувати вмію. При навантаженні, час, звичайно, зменшився вдвічі, але для моєї затії і тридцяти секунд вистачало. Всього лише забратися з місця падіння і виринути так, щоб з берега не відразу помітили.

Якщо з першою частиною завдання я міг впоратися сам, то друга залежала від везіння. Ніяких гілок, що нависають над водою, чи напівзатоплених корчів поруч не було. Єдина надія — виглядати мене будуть в протилежному боці. Нижче за течією. І якщо ніхто невчасно не озирнеться, то у мене буде шанс ковтнути повітря і знову піти під воду. Ще на хвилинку...

Пощастило. Точно сказати, хто куди дивився, не беруся, але коли виринув вдруге, то був уже метрів за п'ятнадцять позаду всіх, ще й прикритий додатково вигином берега.

Міг більше не ховатися. Та й не роздивлялися козаки навколо. Після того, як вкинутий ними у річку новик не виплив, запорожцям стало не до жартів. Як не крути — а це вбивство. Ненавмисне, але... Ні з того, ні з сього, заради пустощів — загубили невинну душу.

Багато хто вже поліз у річку і тепер пірнали, намагаючись знайти тіло. І робили це, звичайно ж, вниз за течією. Час від часу сварячись, поминаючи недобрим словом ту мить, коли одному з них прийшла в голову дурна думка.

Вибравшись на берег, я по широкій дузі обійшов місце пошуків і став у козаків за спинами.

— Бог в поміч, панове! Загубили щось? Допомоги не треба?

Спершу козаки не зрозуміли, хто запитує. Навіть пояснювати почали... Потім — розгледіли. Деякі здивувалися, деякі почали реготати. А ті, котрі у воді були, дружно полізли на берег. Обіцяючи мені усілякі радості і втіху від їх щедрот, та такі, які навіть Гоморра з Содомом не робив. Як тільки спіймають...

Зрозуміло, що чекати, поки чудо-богатирі на чолі з Антипом Смолою, тимчасово виконуючим обов'язки дядька Чорномора, виберуться на сухе, я не став. Згадав, що давно не бачив Полупуда і зробив ноги.

Далеко, правда, відбігти не встиг.

 — Стривай, Петре! — закричав услід Смола. — Вернися! Пожартували та й годі! Молодець! Зух! Хвалю! Хлопці, підтвердять, що не зачепимо!

— Добрий парубок. Якщо мухи не затопчуть, може і козаком стане, — погодився Кліщ. — Вертайся... Не скривдимо. Хоча, не завадило б. Щоб знав, як зі старших дурнів клеїти.

Я зупинився.

— Не слухай його, — гепнув товариша по спині долонею Смола. — Мир…

— Мир, мир... — підтвердив той. — Але жбан пива я з цього жовтопузика все одно здеру. Колись...

Проти такого я не заперечував. Колись — занадто віддалений термін. До нього ще дожити треба. А там видно буде.