Розділ 15

— Ключ...

Тіпун вимогливо простягнув руку, тим самим повертаючи мене назад у хату кошового. Сірко теж дивився очікувально. Та я і не збирався приховувати знахідку. Дуже треба. Тримайте. І самі шукайте комірчину татуся Карло.

Керманич сидів ближче, тому я простягнув ключ йому.

— На...

Семен без затримки вручив таємничу знахідку кошовому.

— Солідна робота, — оцінив Сірко. — Певно, німці робили. Або голландці. Вони по замках майстри. Ач, як накрутили... І ти, Семене, кажеш, що не знаєш, які двері чи скриню він відмикає?

— Не знаю, Іване, тіпун мені на язик. І про ключ теж гадки не мав, поки ворожбит не змусив проговоритися про таємницю, яку мені Крук довірив.

— Ворожбит? — Сірко з цікавістю глипнув у мою сторону. — Ну, ну... Гаразд, про це після. Розповідай далі.

Схоже, я занадто заглибився в процес поїдання печених яєць і власні роздуми, тому що пропустив усю розповідь Полупуда і більшу частину пригод розказаних Тіпуном. Це я даремно. Уважніше треба слухати. А то на вус мотати нічого буде. І самі вуса вирости не встигнуть, якщо гав ловити.

— З ким Крук у місті зустрічався, я не бачив, бо не пхався близько. Хто крамолу замислив — у того вуха сторчма. Зайвий погляд, непотрібне запитання — і отримай ніж під ребра, тіпун мені на язик. Я так розсудив, коли вантаж на місце доставимо — Крук мені більше довірятиме. І на зворотному шляху таїтися менше буде. Тоді я і того, хто з наших бусурманам запродався, знайду, і того, з ким отаман у Кизи-Кермені зустрінеться — теж побачу.

— Розумно, — погодився кошовий.

— А про ключ... Вірніше, про те, що в діжці поміченій хрестом, заховано щось важливе, я дізнався пізніше. Коли ми вже відпливли. На порогах нас трохи почухало дном об каміння... тіпун мені на язик. Надто вже багато навантажили. Не допомогло навіть те, що частину перенесли берегом. Ось тоді Крук і відкликав мене вбік. «Тіпуне, — каже, — якщо зі мною яка пригода трапиться, можеш втратити весь вантаж, втопити байдак, але ось цю бочівку... — показав яку, — достав у Кизи-Кермен. На ринку запитаєш кожум’яку Ібрагіма. Він товар прийме і розрахується. Зробиш, як кажу — не пошкодуєш. До смерті в золоті купатимешся»

Сірко дістав люльку (звичайну, з груші чи бука!) і набив тютюном. Прикурив від свічки. Затягнувся.

— А чому розбійник саме тобі довірився, як думаєш?

— Напевно, більше нікому було... — замість керманича відповів Полупуд. — Я всю його ватагу бачив. Такі морди... рідну сестру в неволю продадуть. Дізнавшись про цінність чогось такого, невеликого, могли спробувати вкрасти і втекти. А щоб їх не наздогнали — днище байдака прорубати.

— Так, — погодився Тіпун. — Василь вірно підмітив. У Крука той ще набрід під рукою був. Кожен вартий свого отамана. Чуже життя забрати, що свічку задути. А вже як хороший куш побачать — один одному горлянки перегризуть. Тільки Крука і боялися. Знали, що ватажок звір страшніший за них. До слова, з тих чотирьох, що ти на весла посадив тільки один помилування заслуговує — Антип Куций. На ньому невинної крові немає. Решту — давно чорти в пеклі очікують.

— Зрозуміло. А ти, Семене, значить, не такий... Чистий, мов агнець... — наче з осудом сказав Сірко. — А Крук тебе до себе прийняв і довіряв більше за інших. Чи не дивно? Може, не про довіру мова йшла, а про перевірку?

Ні Тіпун, ні Полупуд такого трактування подій не чекали і лише переглянулися розгублено.

— Гм... так... Вмієш ти, Іване, запитати... — пробурмотів керманич, старанно чухаючи потилицю.

Я неголосно кашлянув в кулак, привертаючи увагу. Влазити не спитавшись у розмову старших не по чину, можна і цибухом по чолі заробити, але якщо самі запитають... Здогадалися. Запитали.

— Говори, ворожбит... — посміхнувся кошовий. — Не мнися, як дівка на виданні. Не на раді... За трапезним столом кожен голос має.

— Ти, батьку отаман, засумнівався, а я так метикую... У Крука і без пана Семена душогубів повна пазуха. А от доброго керманича знайти, та ще такого, що від правосуддя ховається і до ватаги розбійної пристати готовий — завдання складніше. А якщо згадати вартість вантажу, який вони в Кизи-Кермен везли, то навіть без додаткових таємниць, отаману треба було гарненько подумати, кого на стерно садити.

Сірко тільки крякнув похвально. Ну, а Полупуд з готовністю вчепився у вус.

— Розумно говориш... Ще щось додати хочеш?

— Якщо Крук ключ цей цінував дорожче тисячі мушкетів, то я думаю... треба його за призначенням доставити. Тим паче, розбійник підказав, як це зробити, не викликаючи підозр, залишивши зброю і вогневе зілля собі.

— Здурів?! — мало не підстрибнув Полупуд. — Прости його, батьку! Петрусь дуже розумний хлопчина, але міцно по голові вдарений. Інший раз мудріший за біблійного старця, а інший — таке бовкнув, що ні в тин, ні в ворота.

Але кошовий лише бровою в його бік повів, вгамуйся, мовляв, — а сам з мене очей не зводить.

— І чому ж таку цінну річ ми маємо ворогові віддати? Давай, поясни. А то я справді не второпаю?

Був би я вдома, апелював би до логіки, але тут, боюсь, це не пройде. Не прийнято в цьому світі жовторотим шмаркачам, на зразок мене, котрі крові не бачили і пороху не нюхали, на слово вірити. Поки справою не доведуть, що довіри гідні. А язиком плести — не мішки носити. Значить, доведеться вдатися до методу більш дієвого. Марновірства...