Розділ 11

Добре, що Василь повірив Тіпунові. Не знаю, по яких прикметах той орієнтувався, і як би став шукати дорогу на Січ Полупуд, без допомоги керманича, — особисто я заблукав би вже під кінець першого дня. Причому, остаточно і безповоротно. Десятки проток, рукавів, прогалин, заток і заплав переплелися в таке химерне мереживо, що знаменитий Кноський лабіринт, той самий, де мешкав мінотавр, у порівнянні з плавнями Великого Лугу — Хрещатик. І ні на одному перехресті жодного вказівника. Кожен поворот — випробування долі і гра випадку. Можна проскочити на нове повноводе плесо, а можна влетіти у таку хляповицю, де від води тільки сирість залишилася, а все інше — мох, комарі, п'явки та жаби.

А головне, через густі зарості осоки та очерету, далі ніж на кілька метрів нічого не видно. Чи по руслу звивистої річки пливеш, чи поміж островами петляєш — берег лиш іноді вигулькне. Та й то не весь, а лиш покажуться над китицями верхівки вікових дерев. Враження, наче не водойма навколо, а ліс заповідний, і днище байдака не по мілині, а по сплетеним кореневищам шкребе. І весь час доводиться обертати весла, тому що для гребка немає простору, а можна лише відштовхуватися. Поглядаючи з побоюванням вгору... Того й гляди з тих хащів рись на спину стрибне.

А потім ще один поворот і… знову навколо тільки водна гладь. Тиха і спокійна. Рясно засіяна жовтими кубушками, та білими водяними ліліями, які в народі лататтям звуть. Краса — аж дух захоплює. Хоча, це швидше за все від густого аромату квітів і постійної напруги м'язів. Ось коли мені вперше довелося збагнути і відчути всю повноту терміна «каторга».

Ні, я і до цього знав, що каторгами називали турецькі веслові судна, типу галер. І що веслярами на них були засуджені до довічного ув'язнення злочинці та невільники. Але чому саме це слово стало загальною назвою для усіх видах важкої, виснажливої ​​праці, зрозумів лише тепер. Посидівши півдня на веслах. Чесно кажу — ворогові не побажаю...

Мозолі на долонях — це дрібниці. Поплював, обмотав весло ганчіркою... Не надто приємно, але можна терпіти. А от біль, що оселився в кожній клітині рук і спини, і радісно вгризається в них зсередини при кожному русі... Ломота в попереку, що обпалює, немов розпечений прут, судоми у литках... Сохрани, Господи… Ніколи не вважав себе слабаком, але тут спасував... Не добровільно. Характер не дозволив. Просто, в один момент хлинула носом кров, і я без пам’яті сповз на дно байдака.

— Панич... — пробурчав керманич. — Ні, все ж треба було прибити, тіпун мені на язик. Ось, як відчував. Через нього усе... Якщо доведеться коли Крука зустріти, клянусь, що здеру з нього сотню дукатів. Ту, що отаман за панича виручити хотів. Тіпун мені на язик.

— Суши весла!

Василь, не довго думаючи, схопив мене в оберемок і сунув з головою в річку...

Райське блаженство.

— Не потонеш?

Я тільки посміхнувся у відповідь на таке дурне запитання. Людина ж на вісімдесят відсотків складається з води. Як же вона сама в собі потонути може? І взагалі, життя саме звідси на сушу виповзло.

— Тоді тримай мотузку... Допомога знадобиться — клич. І не мокни довго. Пропасниця кинеться.

Це я розумів. Після сильного перегріву, різке охолодження загрожує різними ускладненнями, аж до паралічу серцевого м'яза, але зараз мені було наплювати на все страхи разом узяті. Я насолоджувався відчуттям легкості і затишку. Так, напевно, відчуває себе немовля в утробі матері. Чому і залишає її з криком.

— Ааааа! Акула!

Я вилетів з води зі швидкістю корка, вибитого з пляшки спіненим шампанським. І опинився у човні раніше, ніж зрозумів, що ніякі акули не лише в Дніпрі, але і в решті прісних водойм не водяться. Як і кити-косатки, до слова. Але що ж тоді, тільки що, така величезна і шорстке обтерлося до моїх ніг? Крокодил? Гіпопотам? А, може, водяник? Якого ми геть забули задобрити, зате насвинячили неабияк, викинувши за борт цілу купу трупів?

— Що? — Василь з «яничаркою» в руці вже стояв поруч і пильно вдивлявся в воду. — Що ти кричав? Я не розібрав...

— Це на латині... — відбрехався я. — Щось величезне мене під водою зачепило. Неприємно. Як наждаком по шкірі пройшлося.

— Осетер або білуга... — не здивувався козак. — Мабуть на нерест піднялася, та й заблукала в плавнях. Дуже велика?

— Більша за мене, напевно.

— Стара... Нехай пливе. Навесні спробували б дістати, заради ікри. А зараз — тільки час марнувати.

— А м'ясо?

Дружний регіт усіх, хто знаходився в байдаку став повноцінною відповіддю. Але вони не знали про мене того, що Василь. Тому Полупуд, не звертаючи уваги на регочучих розбійників, спокійно пояснив.

— У старої риби м'ясо, що віхоть. Ні смаку, ні користі. Але в одному ти маєш рацію, Петре, ​​час і про вечерю подумати. Зараз закинемо бредень, та зачерпнемо пару рибин на юшечку. Плисти по річці та сухарями харчуватися — дурніше не придумаєш. Тіпун... Де у вас снасті лежать, а то я ще не весь байдак обнишпорив. Спершу не до того було. Потім стемніло... А там і ви завітали. Говори, говори... Не перевертати ж весь човен догори дном. Сам же потім за обидва вуха наминатимеш.

Після розкішної купелі я перебував у блаженстві. Тіло ніжилося, а погляд знічев’я ковзав по обличчям розбійників, на відміну від мене — добровольця, засуджених до весел волею Полупуда. Похмурі, злі очі, в яких читається побажання нам здохнути в муках, але при цьому дивляться прямо, не відводять запопадливо погляд. Вони підкорилися силі та обставинам, але не скорилися. І тільки один погляд в ту саму мить, коли Полупуд заговорив про риболовецькі снасті, раптом вильнув занепокоєно.