Племінниця вампіра. Книга перша: Доля

Глава 26

Влад сидів у лісовому будиночку, пив віскі й згадував недільну вечерю. Як же йому не хотілося туди йти. Він очікував побачити нещасну Валерію з заплаканими очима, брата з дружиною — з поглядами, які наскрізь пробивають за те, що образив їхнє дорогоцінне створіння. Навіть хотів утекти по дорозі — придумати, що щось забув.

Та потім отямився, купив малій величезного білого ведмедя й таки прийшов. І кого ж він побачив? Зовсім не розбиту руденьку, а задоволену життям блондинку. Ну й хто з нас бездушний?
Яскравий макіяж, нова зачіска, костюм, який більше оголював, ніж прикривав. Він доклав неймовірних зусиль, аби відірвати погляд від її грудей — тонка смужка прозорого чорного гіпюру, що кокетливо визирала з-під піджака, розпалювала більше за будь-яке якісне порно.

Коли вона вкололася брошкою й обхопила пухкими губами палець… вечеря перетворилася на вишукану сексуальну катівню. Щойно з’явився шанс — він утік із цього клятого дому, мов ошпарений. Добіг до річки й, не роздумуючи, стрибнув у крижану воду.
Чорт забирай, — тоді йому здалося, що з його члена з шипінням пішов пар — як з розпеченого заліза.

І от тепер він — мокрий, у будиночку на дереві, з келихом віскі в руці. Чортова дівчинка… Невже вона просто шукала приводу, щоб піти? Та по ній і видно — не страждала жодної хвилини. А він, як дурень, переймався, шкодував, що повівся грубо.

Увесь вечір не зводив із неї погляду — а вона жодного разу не глянула у відповідь. Усмішка, блиск в очах — і жодної туги.
Добре, пожили — й досить. Забули. Іди ти до біса, Валеріє. Обійдусь без тебе. Зустрінеш свого вампіра, як руни пророкували — я зніму мітку і житиму, як жив. Головне сталося — заборонений плід зірвано. Так, не встиг насититись… але життя — штука така. Тепер я вільний, навколо купа жінок, усе чудово. За це варто випити!

— Сьогодні у мене історія, література, заняття з дідусем Корнеєм та Кім Лі. Вже шкодую, що взяла так мало предметів.
— Цілком достатньо. Приділяй більше часу розвитку магії, а не лише спорту, — пожурив батько, паркуючи машину.

Ми разом пішли до аудиторії — на його урок. Після зустріла Катю, домовились пообідати разом. Я вирушила на літературу. Зайшовши в напівпорожню аудиторію, зайняла своє місце.

Поступово студенти почали підтягуватись. Блондинок не було, та й дівчат загалом поменшало. Натомість з’явились хлопці.

— Доброго ранку, — пролунав його голос. Влад зайшов, як завжди — типовий хуліган у сорочці, кинув папку на стіл і окинув поглядом аудиторію.
— Тема, як і раніше, вільна. Читаємо вірші, прозу, поеми — обирайте самі. Є охочі?

— Є, — я підвелася. — Я хочу. Мені потрібна оцінка.
— Прошу, — жестом запросив він до дошки.
— Можна з місця?
— Валеріє, будьте ласкаві — виходьте.

Я вийшла.
— Чим порадуєте? — відкриваючи папку, запитав він.
— Едуард Асадов — «Дивачка», — відповіла я. Він кивнув.

Закінчивши читати вірш, я обернулась до нього. Влад крутив ручку й дивився в одну точку — явно заглиблений у думки.

— Володимире Ілларіоновичу? — тихо звернулась я. Він перевів на мене погляд.
— Можна мені на місце?
— Валеріє, розкажіть ще щось із Асадова. Вам же потрібна оцінка?

— Добре. Едуард Асадов — «Вільне кохання».

"...Тож рвіться з гнівом від бруду й мерзоти,
Втовкмачте собі із вірою знов:
Що тільки одне, але справжнє кохання —
Дорожче за тисячу жалюгідних плотей..."

— Все, — підсумувала я.

Влад дивився на мене з посмішкою.

— Дякую. Зараховано, Хорсова. Сідайте, — мовив він.

Бажаючих більше не знайшлось, і до кінця уроку ми слухали «Як умру то поховайте...» та «Мені тринадцятий минало...».

З Корнеєм ми працювали над контролем магії. Якщо з вогнем я вже впоралась, то з повітряними плетіннями (як їх назвав дідусь Корней) тримати предмет у повітрі не вдавалось. Пообіцявши наполегливо тренуватись, я побігла на зустріч із Катею.

— Як ти? Як пройшов урок? — стурбовано глянула на мене дівчина.
— Катю, в мене все добре, чесно, — я посміхнулась для підтвердження.
— Не сумуєш?
— Є трохи, але мине. А чому ти так сумно дивишся? — оглянулась навколо, шукаючи, що могло б затьмарити настрій подруги.
— Нікуди я не дивлюсь, — відмахнулась вона. — Рік передавав привіт. До речі, вони з Владом посварились через тебе?

— Через мене? — щиро здивувалась я.
— Не знаю, що між вами сталося, але за словами Ріка, цього разу Влад перевершив сам себе. Я дочекаюсь розповіді чи помру від цікавості? — не витримала Катя.
— Розповім. Але не тут.

Влад

— Доброго ранку! — сказав я, заходячи до аудиторії і окинувши поглядом студентів.
Чорт, рижа… День зіпсовано. Тепер точно не зможу зосередитись — лише п’ялюся на неї.

— Тема, як і раніше, вільна. Цитати, вірші, проза, поеми — вибирайте самі. Є охочі? — кинув папку на стіл, впевнений, що всі опустять очі й сидітимуть мовчки.

— Є.
Та твою ж… Валерія. Несподівано. Ну що ж, мала, покажи, на що здатна.

— Прошу, — жестом вказав до дошки і сів.
— Можна з місця?
— Валеріє, будьте ласкаві — виходьте.

О ні, сонечко. Ти вийдеш. Я подивлюсь на тебе в уніформі...
— Чим порадуєте? — відкриваю папку.
— Едуард Асадов — «Дивачка», — прозвучало у відповідь.

Цікавий вибір. Я кивнув, уважно слухаючи. Виразно, з інтонацією. Вміє говорити. Мені подобається її слухати. Дивитись, як вона переминається з ноги на ногу… Перед очима одразу виникла картинка — ці ноги на моїх плечах. Ммм… Зараз би відтворити. Просто тут. На столі.

— Володимире Ілларіоновичу! Можна на місце?

Господи, мала, з яким задоволенням я показав би, де твоє місце...

— Валеріє, розкажіть ще щось з Асадова. Вам же потрібна оцінка?

Постій тут ще трохи.

— Добре. Едуард Асадов — «Вільне кохання».
Охо-хо… Спеціально обрала? Я не стримую усмішку. Вірша майже не чую — думки в голові далеко не літературні. Мда. Схоже, я скаженію без сексу. Готовий просто зараз розірвати її на очах у всієї аудиторії. Час братись за особисте життя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше