Розділ 10: Нічого ще не завершено

Вуха заклало. Я відчув, як моє тіло обвалилось на підлогу. Здавалось, череп тріснув у кількох місцях та процідив назовні мозок. На щастя, це не правда. Просто лютий біль трощив голову зсередини.

Мої руки тремтіли. Я сперся на них та відірвав ніс від підлоги. До мене підбігла Платон, уламки та ударна хвиля пройшли її наскрізь, не пошкодивши жодного атому. Вона допомогла мені піднятись.

- Кишки не вивалились? - усміхнулась вона.

- Я ціліший за тебе, - процідив я крізь зуби.

- Непогано тримаєшся, такий настрій мені подобається.

Як виявилось, у суді вижили усі, окрім комісії мистецтвознавців. Залишки бідолах висіли на люстрах та проекторі, гойдаючись в диму. Вони не встигли завершити експертизу, а нову комісію ніхто кликати не буде, бо в Євросоюзі більше не залишилось мистецтвознавців. Ці двадцять дев'ять спеціалістів були єдиними експертами у цій області.

З-під уламків столу, піднявся оператор Верстату. Весь почорнів від попелу, волосся стирчало дибки. Вибух відірвав йому обидві ноги по самі стегна, але кровотечі не було - висока температура припекла рани. Його каліцтво пахло стейком у грибному маринаді.

- Як ти, живий? - кинулись до нього два офіцери іноземного легіону.

Оператор відмахнувся та засміявся. Посмішка сяяла без половини зубів.

- Та все нормально.

- Твої ноги... о боже!

- Нічого страшного. Вони все одно постійно боліли. Без них навіть краще.

В чотирьох метрах від них валявся суддя Пшеничкович. Вибухова хвиля задула його багаття в спині, тяга зникла і він втратив сили. Помічники намагались знову запалити пічку, заливаючи всередину безин.

- Давайте скоріше... бо я навіть не бачу нічого, - сказав він.

Клапті роздертого одягу кружляли навколо як новорічне конфеті. Я не знав, як мені до цього ставитись. Це було свято? З одного боку, купа народу померла через поломку проклятої машини, а з іншого - їхні штангенциркулі все одно б вирахували для графіку, як мінімум, девяносто балів. Голі груди на відео були всюди.

Тепер суд точно переключиться на інші аргументи. В мене буде більше свободи, головне не давати їм жодної переваги. Я повинен дискредитувати весь цей процес ще сильніше. Якщо пощастить, ми не просто оминемо покарання, а ще й вийдемо із суду з бонусами.

Прокурорка розповзлась по підлозі. Вибух закотив її під стіл. Звірине гарчання доносилось з-під її піджака. Навіть одяг у неї лютував. Кулак пробив знизу той бідолашний стіл. Вона закричала як скажена пума та проломилась крізь липові дошки.

- Цей сраний Верстат усіх нас ледь не вбив! - гриміла Прокурорка. - Треба засадити його творця.

Суддя зітхнув.

- Так він вже давно сидить. Верстати Справедливості регулярно вбивають людей.

- Нічого, накинемо йому зверху ще пару десятків років ув'язнення.

Загалом, як і очікувалось, продовження процесу перенесли на третє слухання через тиждень. Попри наші старання, вирок все ще сильно схилявся у бік смертної кари. І хоч остаточного рішення ще не було, з Нікарагуа вже вилетіли професійні кати-контрас, які готові були здерти з нас шкіру та виварити у бадді разом з вимазаним майонезом бушлатом.

Наступного дня газети засяяли провокативними заголовками:"Dog Shielt вбивають своїх опонентів у суді","Я продав органи своєї матері, лиш би Dog Shielt були розстріляні","На суді померли десятки людей - присутнім насрати","Мертві мистецтвознавці виявились таємними комуністами". Що ж, видно, тепер з'явилось більше старання у цих коршунів. Я радий, що вони не опускають руки, жадають розпродати весь тираж на моєму болю.

Повернувшись у свій номер готелю, я перебинтував голову якимись сірими шароварами, що завалялись під диваном. Приклав цеглину льоду та випив цілий флакончик валеріанки - ніхріна не допомогло. Мене наче в дробилці подрібнили, а потім скріпили степлером. Ось тобі і профдеформація.

Судилище над нами повинно закінчитись через тиждень. Прокурорка дуже розлючена, вона буде готова роздерти нас на шмаття. До того ж, юристи привезуть новий Верстат Справедливості, бо без захисника суд продовжуватись не може, а реальні адвокати з нами працювати все ще не стануть.

Так чи інакше, останні слова судді все одно будуть зобов'язані пройти через фільтр римських реваншистів, науковців із гільдії, Митрополита Горо та іноземного легіону. Лише комісія ООН залишиться за дверима. І серед всієї цієї божевільної юрби союзник у нас всього один. Це було дуже і дуже погано.

Я сильно ослаб після вибуху, але зупинятись не можна. Вже з ранку я побіг шукати підтримку. Треба якось обманути Гільдію Науковців, вони люди недалекі, їхня освіта найбільш дешева та пуста. Навіть мій диплом має більшу вагу.

Для приватної розмови я викликав професора Джона Уткіна, доцента кафедри масонознавства. Він називав себе лідером їхньої групи. Ми зустрілись в невеличкому кафе, де зазвичай відпочивали колишні трактористи. Агрономія давно померла, тепер фермери стали звичайними алкоголіками. В цьому приміщенні навіть запах нагадував про розкладання печінки. Це повинно збити з пантелику мого співрозмовника.

- Невже ви підтримуєте смертну кару? - спитав я.

Очі професора здавались скляними. Дві чорних цятки зіниць не рухались зовсім, нагадували насіння кавуна після ручного помолу.

- Я підтримую закон і справедливість, - заговорив він. - Я - людина науки.

- Тоді ви повинні розглядати різні варіанти. Ситуація складна, а нас виставляють яикимись терористами. Так... може зйомки були не дуже вдалими, але реклама справді нікому не нашкодила.

Уткін скривився як висушений помідор.

- Всі ви так кажете. Знаєте, чому я не поважаю стару науку, ту що була до Великого Ультиматуму?

- Гадки не маю, - сказав я.

- Бо її захопили прокляті ліберахи і комуняки. Вони тільки й робили те, що вішали нам на вуха локшину про космос, динозаврів та іншу маячню. Писали якісь дрібні статті про гравітаційні штуки, про якісь радіохвилі. Але людство, на щастя, виявилось не таким тупим. Вони всі здохли і ми повернули нарешті традиційну науку! Філософський Камінь буде набагато важливішим за якісь там дослідження на макаках. Але роботи ще багато, ми лише десять років тому заборонили масонські винаходити на кшталт вакцинації.