21 глава

Колись Оскар Уайльд сказав — «тільки порожні люди знають себе». Часом я згадую ці його дивні слова, і думаю, що сьогодні я врешті можу сформулювати це розуміння в собі. В той самий момент, коли світ розтягується, як сновидіння перед пробудженням, і усе, що я вважала своїм — обертається порожнечею і раптом виникає тиша. Така глибока, що в ній чути, як кришаться імена, якими я себе називала. Я — не цілісність і не персонаж. Я — шепіт, що лунав у різних кімнатах свідомості, але ніколи не зливався в один голос. Кожне моє «я» — як відлуння, що відбивається від стін часу, але жодне з них не знає, хто говорить першим. І тільки коли я спорожніла, коли випали з рук імена, і ролі, і біль, я вперше зустріла себе — не як обличчя, а як простір між думками.

— Йдемо? — питає мій супутник.

Я киваю. Ми рушаємо далі й зупиняємось біля останньої картини. Велике біле полотно, у центрі якого пекельне зображення — це яскравий й різнокольоровий портрет рудої дівчини, яка розриває своє лице руками. Внизу — перевернуте обличчя спокійної світловолосої дівчини. На табличці поряд написано назву: «Дійсність».

— Я не знаю вас, пані. Але я бачу вас, бачу ваше мистецтво, і ви нагадуєте мені пластилінового кота. — раптом каже мій супутник.

Я обертаюся до нього. На його обличчі немає усмішки.

— Я бачу певну вразливість і штучність цього художнього світу, який ви намагаєтеся ліпити з болю, спогадів і уяви — як дитина ліпить фігурки з пластиліну. Ви ніжна, проте мов не справжня, а пластилінова, зроблена руками зраненої свідомості.

— Можливо й так, і я — людина, створена болем. Проте я володію усім, що робить людину людиною. — я переводжу погляд назад на картину.

Часом пізніше, розпрощавшись з гостями та моїми друзями Софією та Андре, я, у супроводі свого мовчазного супутника, рушаю до виходу. Зала за моєю спиною тоне у золотавому присмерку, й я відчуваю, як картини, ці примари мистецтва, дивляться мені услід.

Ми спускаємось сходами й на першому поверсі його рука — стримана, проте уважна — торкається спинки мого пальта, допомагаючи мені вдягти його. За мить ми виходимо на вулицю. Холод нічого повітря стирає межу між реальністю та втомою — вечір пахне трояндами та тютюном, й світло ллється з вікон, й життя здається плівкою меланхолійних кадрів чорно-білого кіно.

— Дозволите відвезти вас додому? — питає чоловік.

Його голос — спокійний, майже теплий, але я відчуваю в ньому щось надмірно правильне, як добре розставлені коми у листі, який не було надіслано.

— Ні, дякую. — кажу я, і в цій простій відмові є щось беззахисно остаточне. — Я спіймаю таксі.

Він киває, не сперечається. Мовчання між нами — чисте, як прозоре скло, крізь яке видно все, що ми не наважилися сказати. Незабаром вдалині спалахують перші фари, я на мить ловлю своє відображення у його очах, а потім роблю крок вперед й зупиняю автомобіль жестом руки.

Коли я сідаю на пасажирське місце, чоловік раптом стукає у вікно. Я опускаю скло.

— Дякую вам, пані…

— Ел. — кажу я.

— Дякую, пані Ел.

Таксі рушає у глибоку темряву, яка поглинає увесь Париж, лишаючи на поверхні лише вузьку смугу дороги. Галерея опиняється позаду, а попереду — безодня. Я раптом згадую слова свого супутника, цього незнайомого та загадкового чоловіка, й думаю: це правда. Ми всього лише пластилінові коти.