20 глава (картина 10)

У ту мить, коли годинник показує трохи за дев’яту, а я ставлю закінчену картину до стіни, в двері ненав’язливо стукають. Я прохожу до передпокою разом із собаками, які кружляють під ногами.

— Пепсі? — своєрідно вітається Ян.

— В мене сьогодні всі дома. — кажу я, нагадуючи, що ця квартира все ще маленька, мій середній брат все ще тусується на дивані у кухні-студії, а «свою» кімнату я все ще ділю з найменшим братом.

— Тоді бери Пепсі й пішли. В мене нікого.

— Зажди, а чому очі червоні? — питаю я, придивляючись.

— Траву курив.

— Не бреши. Ти терпіти не можеш навіть її запах, цей сморід, яким постійно несе від мого середнього брата. Зізнайся, ти плакав від щастя, що живеш під квартирою з безлімітною Пепсі.

Я йду до кухні, беру в холодильнику дві бляшанки та кажу батькам, що ненадовго спущуся до Яна. Ми, у піжамах та домашніх капцях, з двома банками Пепсі, спускаємося сходами та заходимо до квартири, яка виглядає ніби портал у Радянський Союз. У вітальні телевізор показує відповідне «Лебедине озеро».

— Хто в наш час дивиться телевізор? — запитую я.

— Коли сходиш з розуму і не таке починаєш робити.

Ян втомлено падає на диван. Я сідаю поряд. На чорному екрані з незрозумілих причин крутиться білий балет авторства терористичної держави. Кожен день в Україні вмирають люди, а ця європейська країна продовжує крутити сраний балет. Нічого в світі не змінюється. Ми мовчки споглядаємо танець на сцені й здається, мов ми з Яном єдині, хто пам’ятає, що за кулісами ховають кров.

— В мого батька є коханка. — раптом каже Ян.

Потім він замовкає. Ледь чутний тріск телевізора в тиші здається до болю сумним.

— Я її ненавиджу, адже я їх з дитинства маю покривати й терпіти те, що я на другому плані. А тепер батя каже, що це я винен у тому, що вони з мамою не люблять один одного.

Я дивлюсь на профіль Яна, освітлений слабким мерехтінням екрану, й не розумію — це він зізнається мені в цьому, чи я йому.

— А ще я їду звідси.

— Надовго? — запитую я.

— Назавжди. Я більше не повернусь сюди.

— Невже?

Ян ствердно киває.

— Вітаю, друже. І куди ти тепер?

— У Канаду. Зʼявилась можливість, адже мій дядько з дружиною переїхали. Влаштуюсь у піцерію, перший час буду в них, потім квартиру зніму.

— Рада за тебе. — я відкидаю голову на спинку дивану, встромляючи погляд у стелю. — Але в той же час шкода, що мій єдиний реальний співрозмовник залишає країну.

— А ти?

— Мені треба навчання закінчити, у компанію влаштуватись.

Ян відкорковує бляшанку та робить ковток. Я роблю те саме.

— Я був у барі сьогодні. — каже він раптом. — Всі розмови там як завжди однакові. Люди розповідають історії, які вже сто разів розповідали, сміються не тому, що смішно, а тому, що так заведено.

Ян зітхає.

— Я бачив, як один хлопець сидів за барною стійкою й просто дивився у свою склянку. Довго. Бармен щось питав, він відповідав коротко, потім знову дивився вниз. Таке відчуття, ніби він намагався щось розгледіти в глибині склянки.

— І що?

Ян обертається до мене. В його темних очах поблискують цятки світла.

— Нічого. Просто сидів. Потім встав і пішов.

Ми знову мовчимо. На вулиці починається дощ. З кожною хвилиною він стає сильнішим, краплі лягають на скло важко, розпливаючись тьмяними плямами.

— Це я до того, що тобі теж не варто затримуватись тут надто довго. — говорить Ян. — Бо одного разу прокинешся і зрозумієш, що тебе більше не існує. Ти просто стала ще однією з тих вакансій, які перегортаєш на автоматі.
 

Всю ніч я не можу заснути. Я думаю про слова Яна — вони ходять по кімнаті, шурхотять у кутках, лізуть у вуха. Я лежу на спині, відчуваю, як години безжалісно розрізають невидиму тканину темряви на шматки, і кожен їх удар відгукується в мені порожнечею.

Коли небо починає сіріти, я підіймаюсь й знаходжу в стосах розмальованих полотен одну з незакінчених картин, поверх якої ще можна малювати. Сідаю за стіл, по якому розкидані тюбики фарб та пензлі, й починаю писати. З кожним рухом пензля я ніби виколупую себе зсередини, витягую те, що залишилось. Фантомний біль росте, його вже не заглушують навіть препарати, й він, здається, вже зовсім не має форми — це лише тупа величезна хвиля.

Колись у коледжі викладачка з зарубіжної літератури, — та дивовижна людина, яка знає про мене більше, ніж я коли-небудь говорила, — поставила мені запитання. Минуло багато років з того часу, й мені важко пригадати, як точно звучало це питання, повʼязане з книгами Олдоса Гакслі та Джорджа Орвелла. Здається, вона запитала мене, що я обрала б — жити щасливо, але втратити це щастя, або не знати щастя зовсім. Принаймні, суть була такою. Тоді я обрала другий варіант, хоча й не до кінця розуміла те, що викладачка мала на увазі. А зараз, пишучи картину в гіркій та удушливій тиші, я раптом розумію. Й розумію так глибоко та відверто, що серце моє стискається.

Кусаючи губи, які вже перетворилися в суцільні рани, я зупиняю процес написання картини. За дві години я встигла намалювати лише обличчя, але десь всередині я відчуваю, що роботу закінчено. Я підіймаюсь та ставлю полотно на стіл перед собою. Дивлюсь на нього довго, а потім торкаюсь краю — ніби перевіряю, чи ще можу щось відчути. Фарба ще липка й легко розтирається. Але навіть цей дотик, цей маленький якір реальності, не дає мені можливості втриматися в світі. Та чи варто? Я неминуче провалююся в бездонну тріщину між тим, ким була, і тим, ким вже не зможу стати.

В цьому моменті я відчуваю свою недоречність так виразно, що зовсім не можу витерпіти той факт, що я приречена бути собою. Я згадую, як часто видаляла цілі глави з власних книг та ховала на шафу всі полотна, в нестерпному бажанні лишити хоч трохи простору, в якому не було б мене. Важко сказати, в чому причина цього. Та не дивлячись на це, щось в мені все ж відчувало, що ця недоречність не належала мені й була неправдивою — проте це усвідомлення належало якійсь іншій мені, якійсь світлій та особливій в своєму світогляді, і ані її думки, ані її дії, зовсім не нагодували мене теперішню, тож не могли змусити повірити в те, що ця недоречність була оманливою. Не могли ані раніше, ані зараз.