18 глава (картина 9)

Я закінчую картину та ставлю її до стіни, де в три ряди стоїть купа полотен. Потім, побачивши повідомлення від Яна, прибираю фарби та пензлі, збираюсь, й залишаю квартиру. Коли я виходжу на вулицю, небо вже темне, але місто ще світиться — ліхтарі, неонові вивіски, відображення у вікнах. Ян курить, стоячи під будинком, і його постать здається майже статичною на фоні цього хаосу. Він дивиться кудись поверх машин, диму, світла — можливо, бачить там щось, чого не бачу я.

— Чому так пізно запропонував зустрітись? — питаю я, підходячи до нього.

— Я був у спортзалі взагалі-то.

— Курточки тримав?

Ян закочує очі й каже:

— Якби ти не була найкрасивішою людиною на планеті, я б тобі таке не пробачив.

Він тушить цигарку та викидає недопалок у смітник. Ми в черговий раз рушаємо до найближчого бару.

— Я вперше бачу на тобі щось не біле. — каже Ян.

— Це моя друга особистість обрала. — хмикаю я, опускаючи погляд на свою першу в житті шкірянку — величезну, насичено винного, майже червоного, кольору.

Ми дістаємося швидко. Обстановка бару вже здається звичною. Взявши по склянці Пепсі з льодом, ми виходимо на вузьку терасу, освітлену лише тьмяним світлом кольорової гірлянди, й сідаємо за високі барні стільці. У голові я підраховую калорії склянки Пепсі й розумію, що сьогодні більше нічого не зможу ані пити, ані їсти, аби дотриматися свого обмеження — п’ятсот калорій на добу.

— Терпіти не можу цей день. — кидає Ян.

— Пʼятницю?

— Сраний Хелловін. — він оглядається по сторонах. — Ніде від цих ряджених чудовиськ не сховатись.

Я погано бачу його обличчя у темряві, але більш ніж впевнена, що воно невдоволене настільки, наскільки це взагалі можливо. Ми мовчимо деякий час, слухаючи гомін розмов та музики.

— Не знаю, Яне. — раптом кажу я, перекрикуючи якийсь попсовий трек.

— Що?

— Свої перші власні гроші я заробила, підробляючи моделлю. А перша моя робота — художник у студії з розробки ігор. Все склалося краще, ніж я могла собі уявити. А ще за ці роки я відкрила для себе кінний спорт та обʼїздила майже всі країни Європи. А ще я нарешті купила собі справжню змію, як мріяла з дитинства.

— Це ти до чого? — питає Ян.

— Не знаю. — кажу. — Вже йде четвертий рік повномасштабної війни, в моєму житті все вже стабілізувалося, проте я все ще почуваюсь нещасною. Мені страшно жити. Я б покінчила з собою, якби не боялася, що пекло може існувати. Але я нікчемна людина, яка тільки те й робить, що шукає собі виправдання.

Я роблю ковток холодної Пепсі й ставлю склянку назад на стіл.

— Вибач. Я зіпсувала всю атмосферу.

— Знаєш, ми мало знайомі, але я відчуваю, що знаю тебе вже сто років, та розумію всі твої слова та дії. Ти хороша людина й твої проблеми тебе не псують. Не парся.

— Просто сьогодні ти виглядав веселим.

— Перед нашою зустріччю я плакав у вбиральні.

Часом пізніше ми залишаємо бар й прямуємо до парку, що знаходиться неподалік від каналу, де сьогодні його знайомі зібралися за випивкою. Коли ми підходимо до однієї з альтанок, Яна одразу відволікає високий худорлявий хлопець. Я не вникаю в розмову й кидаю погляд на компанію хлопців, що засідають у центрі.

— Ти колись задумувався чому у Всесвіті існують чорні діри? — запитує один, роблячи ковток дешевого пива з бляшанки.

— Кожен день.

— Ну, реально, це ж взагалі за межею людського розуміння. Це вʼязниця для Всесвіту всередині Всесвіту. — хлопець зітхає, помітивши неприховану нудьгу на обличчі товариша. — Ти такий нездара. От ти хоча б знаєш, як пересуваються чорні діри у космосі?

— Навколішки.

Ян повертається до мене, потім дивиться на хлопців, й голосно промовляє:

— Знайомся, оцей тіп — це Вася. Коли ділиться своїми розмірковуваннями, може здатися, що він якийсь обдовбаний, але він просто астроном, чи типу того. А отой нефор — Магнат.

— А оцей — начальник, його звати Ян. — дражнить Вася, а потім переходить на шепіт, ніби окрім мене його ніхто не почує. — Ходять чутки, що він у реалі мужика вбив. Його всі поважають, з ним ніколи не сперечаються. Він серйозна людина, і, знаєш, життя нам дороге.

— Так… — протягує Ян. — Хороших людей залишилось мало. Бережіть мене.

Раптом я чую зі спини якесь незрозуміле, але впевнене дорікання на чужій мові. Ми обертаємось. Троє міцних скінхедів, від яких несе блювотою та сечею, обступають альтанку.

— Що ви, хохли, відпочиваєте? — питає один з них.

— Якісь проблеми? — питає Магнат, після чого робить великий ковток пива.

— Це наша альтанка. — заявляє скінхед у широких штанах, які виглядають так, ніби він в них обісрався. — Валіть звідси до-доброму. Бажано назад під шахеди.

Двоє інших починають ржати. Вася, Магнат та худорлявий хлопець притихають. З розповідей Яна я знаю, що їм вже доводилось приймати участь у такого роду перепалках, і вони менш за все на світі хочуть повторювати подібний досвід.

— Я що, незрозуміло висловився? Валіть назад під свої шахеди з нашої великої країни, хохли. — ще раз повторює скінхед, у якого замість мізків лише пюре без звивин.

— Залюбки звалимо. — несподівано відповідає Ян. — В Україні добре. Навіть під час війни там жити краще, ніж тут.

— Чому це?

— Тому. Бджола не зобовʼязана пояснювати мусі чому квіти смачніші за лайно.

Скінхед в обісраних штанах сердито напружується, але не сильно. Мабуть, не до кінця розуміє слова Яна через акцент. Зате інший, який до цього моменту стояв мовчки, підходить ближче. В його руці — складаний ніж. Я раптом гостро відчуваю свою беззахисність у світі. «Якщо сьогодні мене не заріжуть, то завтра вранці треба буде випити три пачки снодійного й зустрітися з моїм котом у кращому світі» — думаю я.

Все що відбувається далі я усвідомлюю неясно. Хлопці хапають речі та перестрибують через вікно альтанки, Ян з худорлявим щось вигукують мені, й ми тікаємо по парку, кинувши всі закуски та напої на столі.

— Ходи оглядайся, вонючий дебіл! Якщо раптом на вулиці тобі флаєр в сраку запхають у вигляді загрози — це від мене! — оре Ян в повітря.