17 глава

Ми відходимо від картини, що тріщить про ненадійність реальності невимогливим блиском, і знов поринаємо у шурхіт суконь, у звуки кришталевих келихів і приглушених голосів. Мій супутник іде поруч, розмірено, ніби ми маємо весь час світу.

— Я помітив, що ваші картини лякають тих, хто не знає страху, і дають спокій тим, хто його відчуває. — каже він, ледь помітно нахилившись.

Я хочу відповісти, але відчуваю дотик на плечі.

— Вибачте… — чую жіночий голос, і перед нами зупиняється пара: чоловік у темно-синьому костюмі та жінка в довгій сукні.

В їхніх очах — зацікавленість, і навіть більше: тривога й вдячність водночас.

— Ми давно стежимо за вашою творчістю. — продовжує жінка. — І хотіли сказати… Ваші картини нагадують сни, які ми ніколи не бачили, але які нас переслідують.

Я усміхаюсь. Слова лунають довкола — теплі й щирі — але всередині тиша. Глуха, важка, як у воді після занурення. Обличчя людей розмиті, голоси змішуються в єдиний потік компліментів і спогадів про мої роботи. Хтось говорить, що мої фарби живі, хтось — що бачить у них себе. А я — нікого. Мені здається, що всі ці картини написала не я, а хтось інший. Хтось, кого більше немає.

Я стою посеред залу, серед світла, запаху фарби й шампанського, і не відчуваю нічого. Ані гордості, ані вдячності, ані радості. Лише дивну втому. Визнання, яке колись так чекала, тепер здається безглуздим — мов спроба зігрітись під прожекторами.

Пара замовкає, дивлячись на мене в очікуванні якихось слів. Зрештою жінка киває і обережно торкається моєї руки.

— Дякуємо. — каже вона.

Чоловік з жінкою відходять. Я відчуваю на собі погляд свого супутника. Він виглядає трохи здивованим.

— У галереях усі говорять власною мовою, немов на руїнах Вавилонської вежі. — кажу я.

Ми йдемо далі і зупиняємось біля наступної картини. На великому полотні — дві оголені жінки, огорнуті білою атласною тканиною, яка нагадує покривало і символізує ілюзію захисту. Чорний фон наголошує на ізоляції: є вони двоє і більше нічого. Руда жінка знаходиться нижче, стоїть на колінах перед іншою. Її обличчя спрямовано на глядача, але почервонілі очі дивляться трохи вбік, на тьмяне світло за її спиною. В неї крихкий, майже дитячий, погляд. Вона пригортається до постаті вище — світловолосої, блідої, з холодним поглядом, зверненим у бік червоного тьмяного світла. Вона не обіймає руду, а просто, схилившись, притискає до себе, дозволяючи бути поруч, бути в безпеці поряд з собою.

На картині немає ніжності у звичному сенсі — радше мовчазна домовленість: одна ховається, інша стає сховком. Це притулок, який може врятувати від зовнішньої жорстокості, але водночас може й задушити, бо в ньому немає рівності. Є відчуття залежності, майже симбіозу, де одна — уразлива, інша — мовчазний моноліт, який здатен закрити від усього. Але не від себе.