16 глава (картина 8)

Я кладу пензель поряд з деревʼяною палітрою і відкладаю картину на стіл.

— Слухай, а ти ніколи не думала стати хіппі? — звучить десь зсередини.

Цей голос — як шепіт думки, яку я ще не встигла подумати, але вже чую. Проте я не здригаюсь. Вже ні.

— Знову ти. — подумки відповідаю я.

— Тобі бракує ввічливості.

Це Ел. Холодний, раціональний, мовчазний. Той, хто може легко відсторонитися від будь-чого, як від знімка, що краще розглядати здалеку. І це я — чуттєва, звична зводити все до метафор, завжди з потребою знайти у всьому сенс, навіть там, де його ніколи не було.

Наші розмови нагадують словесний пінг-понг із подряпаними ракетками. «То чому ми це робимо? — думаю я. —Мабуть, тому що навіть екзистенційна порожнеча вдвох здається менш порожньою».

— Ти довго мовчав. — кажу я, відчуваючи його присутність, як запах озону перед грозою.

Цікаво, де він знаходиться, поки хтось проживає моє життя? Де знаходжусь я? Чи є я взагалі?

— Ти просто не чула. — відповідає він.

Я підіймаюсь і проходжу до кухні. Набираю воду у чайник, слухаючи, як тоненький струмінь б’є по дну. На поличці — коробок з написом «3в1». Виймаю пакетик, розриваю обгортку і засипаю в кухоль. Солодкий запах одразу спалахує в повітрі, липне до пальців.

До мене раптом приходить усвідомлення, що Ел — зовсім не примара. Не вигадка. Він — результат моїх втрат. Запасне «я», створене, коли основне почало тріщати. Колись Ел був жорстоким, навіть руйнівним — бо єдиним способом зупинити біль була злість, за допомогою якої він вчив мене виживати в новій реальності. З часом він став стриманим. Бо зрозумів, що ця злість — така сама слабкість. Ел став тихим. Але його тиша зовсім не байдужість — це форма контролю. І хоч ми з ним різні, я знаю: ми звʼязані.

— Ти мені зараз потрібний? — питаю я подумки.

— Я можу приходити тоді, коли захочу. Я взагалі здатен робити все, що завгодно, тому що не шкодую та не боюся. І все це тому що я, на відміну від тебе, просто не маю для цього причин.

Я беру чайник. Окріп ллється тонким струменем, шипить, коли торкається порошку, здіймає вгору хвилю аромату.

— Ми обидва існуємо. — продовжує він, і я відчуваю, як у голові тисне, немов хтось намагається перетягнути ковдру свідомості на себе. — І жодний з нас не має переваги.

Ел більше нічого не каже. Я перемішую ложкою каву, а потім, здригнувшись від раптового усвідомлення, виливаю її у раковину та прямую до дзеркала у передпокої.

Після року лікування безліччю різних препаратів я нарешті знову відчула себе людиною. Мені відмінили всі ліки й виписали лише новий нейролептик — оланзапін. Приймаючи його, лише за пів року я розжиріла на двадцять кілограмів. І те, що зараз я бачу в дзеркалі, вражає мене з невідворотною силою. Бездоганне струнке тіло перетворилося на свинячу тушу, вкриту безліччю багряних та синіх стриїв, що розтягуються через все тіло. Я навіть не встигла усвідомити, що це зі мною відбулося. Якось непомітно для себе я почала їсти все більше, не відчуваючи насичення.

І тепер, коли я дивлюсь на відображення в дзеркалі, я більше його не впізнаю. Я бачу лише потворну й нікчемну людину, яка зрадила себе. Бачу людину, яка закрилася на купу років у тісній квартирі, змінивши гарні сукні на вонючу піжаму. Бачу людину, чия безпорадність перед життям проростає крізь її думки й вилазить назовні жировими складками. І раптом розумію, що мені абсолютно все одно, що буде з нею, навіть якщо вона так і здохне — самотньою психопаткою в своїй паскудній піжамі.