14 глава (картина 7)

Позавчора вранці мені здавалося, що я збожеволію. Я всерйоз думала, що краще встигнути кинутися під колеса автомобіля, ніж перетворитися на божевільну, чиї жахіття ніколи не закінчаться. А вже ввечері того ж дня психіатр та психолог знов порадили розглянути можливість госпіталізації. Та обставини швидко змінилися, і я знову відчула, як реальність, думки та почуття віддаляються від мене. Учора ввечері помер кіт.

Тато не знав, що робити з трупом, я запропонувала відвезти у крематорій. Ми взяли згорнуте в рушник тіло й поїхали на автівці до столиці. Я добре памʼятаю вид великої печі та відчуття, коли обирала маленьку сріблясту урну зі стелажу, у якій через тиждень прах кота надішлють поштою до нашого міста. Памʼятаю і те, коли ми повернулись та віднесли переноску та миски безпритульним котам. Це здавалося таким безглуздим, я думала повернути все назад, але знала, що в цьому немає сенсу. Кота більше немає. Залишилися дві закриті пачки корму та одна напівпорожня. Буду годувати вуличних котів найближчі тижні.

Зараз я сиджу перед великим полотном, перекриваючи старий невдалий ескіз олійною фарбою. Я вперше пишу картину без ідеї та начерку, просто бездумно водячи пензлем по поверхні. В голові досі не вкладається те, що таке можливо — жити з кимось з самого свого дитинства, а потім загорнути охололе схудле тіло у чорний рушник з емблемою Бетмена та втратити назавжди.

Я підіймаюсь і дивлюсь на незакінчену картину здалеку: велике біле полотно, замальоване хаотичними лініями та обличчями двох дівчат, а всередині — вихуділа морда кота в насичено-синіх відтінках, з великими сумними очима. Я довго дивлюсь на цю картину. Дивно, що врешті в пам’яті залишиться лише він — цей нестерпно сумний погляд. Це несправедливо.

Я залишаю пензель на столі та закриваю очі. Коли розплющую — все навколишнє більше не має значення. Не в поганому і не в доброму сенсі; нічого просто немає. Чиїсь голоси прошивають простір тонкими нитками шепотів. Вони не зовні, вони — всередині, тягнуться крізь мене, як коріння, що пробиває ґрунт, щоб вийти на поверхню. Я слухаю їх, думаю про них, і слова ці здаються мені дивними, ніби вони не українською мовою звучать, а іншою. В голові від них не виникає ніяких образів, немов це просто суцільний набір неясних звуків, ніби корейські слова. Я не можу зрозуміти сенсу. І я засинаю, і я прокидаюся, і я не впевнена, що між цими станами є межа.
 

Надвечір я беру Айкос, нову пачку стіків та йду на балкон. Сиджу, курю один за одним, та ні про що не думаю. Десь за десять хвилин у двері стукають. Здається, це зовсім не вчасно, але я вже давно звикла до цих пізніх візитів Яна, який, наче привид, завжди з’являється у найневідповідніші моменти. Я підводжуся, проходжу по квартирі та вчиняю двері.

— Салют.

— Пепсі в дверцятах холодильнику. — без зайвих церемоній кажу я.

Ян проходить повз мене. Я замикаю двері, йду спочатку до своєї кімнати, щоб випити пігулки, а потім повертаюсь на кухню.

— Ще шукаєш додаткову роботу?

— Ага. — кидаю я. — Шукаю додаткову роботу, працюю, вчусь та відвідую онлайн курси.

— Ти така цілеспрямована та безпорадна. — хмикає Ян. — Поки інші голосно насолоджуються життям, ти тихо працюєш сидячі на самоті в маленькій квартирі.

— Сподіваюсь, я доживу до того моменту, коли це почне приносити нормальні гроші. А не так і помру — як нуль, повний амбіцій, що навіть не встиг пожити.

Ян відкриває Пепсі та робить ковток. Я витягую ще один стік з пачки і вставляю в Айкос.

— А ти? — питаю я, злегка нахиляючись вперед. — Що ти сам шукаєш у цих ночах?

Ян замислюється на мить, і на його обличчі з’являється ледь помітна посмішка — більше схожа на гримасу, ніж на справжній прояв емоцій.

— Мені подобається дивитись, як люди намагаються. — його посмішка стає ще ширшою, але від цього чомусь стає холодніше. — А я, знаєш, не намагаюсь. Це моє правило, правило двох «Б» — без великих амбіцій, без великих розчарувань.

Я відчуваю легкий здриг всередині від його слів. Можливо, саме тому він і з’являється тут у ці пізні ночі. Можливо, він приходить, бо бачить у мені ту частину себе, яку залишив у минулому. А я — бачу в ньому щось, чого сама так боюся: порожнечу.

Ян обертається до вікна. Я теж.

— Знаєш, чим довше я залишаюсь в цій країні, тим більше я почуваюсь наче блоха, яка не може стрибнути вище кришки банки. — каже він, вдивляючись в нічний пейзаж.

Ми, зломлені та озлоблені війною люди, мовчимо деякий час. В тиші, пронизаній ненавистю до чужої країни, в якій ми опинилися, до абсурду, що нависає над нами й зводить з розуму своєю нібито аргументованою істиною, такою ж безглуздою, як докази існування бородатого дядька на небесах. Ми втомлені. Ми пересичені ненавистю до наслідків війни по саму зав'язку. 

Ян робить ковток Пепсі, а потім дістає телефон і вмикає «Місячну сонату».

— В мене кіт помер. — кажу я, викидаючи стік у попільничку на підвіконні.

— Співчуваю.

Я дістаю ще один стік й знов закурюю. Коли соната закінчується, Ян підводиться, кидає порожню банку у смітник і йде.