13 глава

— Ким ви себе вважаєте — тою, якою ви є, чи тою, якою вас бачать? — раптом запитує мій супутник.

Я не відводжу погляду від полотна — мені від чогось здається, що у цьому втомленому погляді нескінченно сумних очей вражаюче ясно виражається якась дивовижна мудрість. Тільки мудрість ця є зовсім далекою, й настільки далекою, що від її неозорої далечіні серце починає битися швидше. Я жваво відчуваю силу цієї думки, і вона хвилює мене, але що уважніше я вдивляюся в картину, тим сильніше цю далечінь затягують тумани.

— Я вважаю, людина може бути самою собою лише тоді, коли вона одна.

— Що ж, на вашу думку особистість приречена на самотність?

Я обертаюсь до чоловіка й мої губи пом'якшуються у невимушеній усмішці. Якась дивна відрада в його очах нагадує мені ліниве підспівування джазу в напівтемній квартирі в центрі Будапешту, і якесь дивне тепло від цього погляду зʼявляється всередині. Я більше не обертаюся до картини.

— Безсумнівно. В цьому безмежна трагедія особистості. І в цьому її романтика.

— Ви знаходите це романтичним? — чоловік здивовано підіймає брови, і від його удавано приголомшеного виразу мені стає весело.

— Авжеж. — я киваю. — Особистість, що належить лише самій собі, вільна від спокуси бути кимось іншим і не спотворена віддзеркаленням чужих уявлень. Хіба це не найвитонченіша форма чесності?

— Ви не помічаєте тонкої пастки. — каже чоловік. — Ви ототожнюєте «бути собою» з «бути на самоті». Це не завжди те саме. Людина пізнає себе не лише у тиші, а й через взаємодію, конфлікти, любов, віддзеркалення у поглядах інших. Без цього самість може стати не свободою, а відчуженням.

Я раптом розумію, що ця моя впевненість надто абсолютна й філософськи однобока. Але у погляді чоловіка я бачу, що він сприймає мій романтизм як щось привабливе, хоча і сумнівне.

— Самотність — не завжди чесність. Іноді це просто захисна форма гордості чи страху бути відкритим. — його погляд раптом стає пронизливим.

— Ви поет. — кажу я.

— Ні, просто уважний слухач.

— Тоді що ви чуєте зараз?

Чоловік на мить задумується, не відводячи погляду.

— Думку, яка не хоче бути сказаною.

Я не стримую усмішки, дивлюся кудись убік, щоб не видати себе. Повітря між нами густіє — у ньому пахне олійними фарбами, сумішшю різних одеколонів й чимось ще. Чимось небезпечно приємним.

— Ви занадто спостережливий. — відмічаю я.

— А ви — занадто прекрасна, щоб бути на самоті.

Ми обоє сміємося — м’яко, беззвучно, як двоє змовників, що розділили невидимий секрет в межах делікатного філософського флірту.

— І все ж, пані, якщо дивитись з боку того, що людина може бути собою лише наодинці, то що тоді ми робимо зараз?

— Напевно, намагаємось стати кимось іншим. Хоча б на один вечір. — відповідаю я, і чомусь ця думка здається мені напрочуд ніжною.

Ми ступаємо залом далі, й зупиняємося перед наступною картиною, на якій зображено портрет синього кота з великими сумними очима.