12 глава (картина 6)

Я пишу картину, і раптом здригаюсь від давлячого відчуття всередині. Вдихаю — і цього повітря ніби не вистачає. У спробі опанувати страх я втуплююся у полотно. Воно здається мені таким далеким, ніби я дивлюся на нього крізь товсте, мутне скло. Периферичним зором я помічаю, як тріщать стіни. Лінії розходяться, як павутина, і за ними щось ворушиться. Я завмираю в цьому довгому, тривожному, виснажливому очікуванні чогось неясного. Фрагменти реальності зливаються між собою у химерний, тривожний візерунок. Моє тіло поступово стає важким, ніби налите свинцем, а кінцівки здаються чужими.

Я мала б звикнути. Звикнути до цього дивного, розмитого стану, в якому здається, що я перебуваю десь між сном і реальністю. Адже я знаю, що це справжня кімната, що ці стіни цілі, що меблі теж реальні, і це не театральні декорації, які можуть зникнути, якщо я відведу погляд. Але, попре це логічне розуміння, щось у мені шепоче: це неправда. Мене ніби розділило навпіл. Одна частина мене знає, що світ реальний. Інша — впевнена у тому, що ні.

Я підіймаюсь, виходжу в коридор і зупиняюсь в передпокої біля дзеркала. У відображені — незнайомка. Я вдивляюсь у риси її обличчя, намагаючись згадати хоч щось про неї, і мені навіть вдається пригадати якісь деталі, але вони зависають у порожнечі, без жодної емоційної прив’язки. Мов я бачила цю незнайомку, бачила її життя, але це було дуже давно, у якомусь розмитому сні. Я думаю: якщо вона — це я, то хто я? Що, якщо я — лише спогад?

Чується стукіт у двері. Реальність повертається ривком. Я не знаю, скільки часу минуло, відколи я відпустила контроль. Секунди? Хвилини? Вічність? Стук у двері повторюється, собаки починають гавкати, доводиться відчинити.

— Є Пепсі? — запитує сусід.

— Пішли в бар. — виривається раніше, ніж я встигаю подумати.

Але хлопець з дивною зачіскою не виглядає здивованим моєю пропозицією. Він просто киває.

— Пішли. Мене звати Ян, до речі.

Я кажу, щоб він почекав мене внизу і швидко збираюсь. В найближчій бар ми йдемо мовчки. Я все ще думаю — хто я? Що, якщо це правда? Якщо я просто рештки когось іншого? Коли ми заходимо до напівпорожнього приміщення, освітленого тьмяним світлом, і замовляємо по склянці Пепсі, Ян раптом каже:

— Якби на те моя воля, я б залишився в цьому барі до самого кінця війни.

— Тобі тут так подобається?

— Ні. Але це краще, ніж моя орендована квартира. — він хмикає. — Умови там повний морок, а замість ванної взагалі отвір біля унітазу, а над ним на стіні висить лійка для душу. Хоча тут усюди так. Маю на увазі, в них же немає ванних, тільки ці кляті отвори під унітазами. Я розумію, що мабуть для них так зручніше, але я все ж таки не свиня, щоб до такого лайна звикати.

Кельнер ставить перед нами склянки з холодною Пепсі. Я вдивляюсь у власне відображення на поверхні рідини, а воно вдивляється в мене — це вид сумної й дивної дівчини, що постійно мовчить, і лице в неї тупе і безпорадне, як у риби.

— Ми з батьками хотіли переїхати з цієї квартири. — продовжує Ян, зробивши ковток Пепсі. — Але більше ніхто не погоджується здавати нам квартиру, мовляв, до біса цих українців. Нас навіть сусіди ненавидять.

Ян обертається і наші погляди стикаються. Я відчуваю, як в повітрі тягне холодом, хоч двері зачинені.

— А моєму баті мужики цвяхи в колеса вставляють, бо наше круте авто на українських номерах. Вони кажуть «з нами бог» та знущаються над людьми через їх національність, нормальну ванну та інтернет-банкінг. Нічого не нагадує? Срані європейські малороси.

Я спостерігаю за тим, як лід тане в наших склянках.

— Трясця, скільки ж я міст та країн змінив. Десь там залишились мої друзі, але вони вже не памʼятають мене, так само, як я не памʼятаю себе без панічних атак. Хоча тепер переді мною відкрились всі двері, мов весь світ біля моїх ніг. А я… — Ян робить ще один ковток, а потім випростовується. — Зрештою, це не ми такі, це життя таке.