10 главa (картина 5)

Я пишу картину, хоч за останній час мені важко знаходити натхнення. І це не просто буденність — це існування сучасного емігранта. Не людини, а примари, вигнаної з власного життя, приреченої спостерігати за ним із тіні. Мене не пов’язує більше нічого — ані мрії, ані бажання, лише цей нескінченний обов’язок до творчості, яка вже втратила всі свої барви. Часом здається, що це і є все, що залишилось від життя — не почуття, не емоції, не події, а це «зараз», у якому триває процес малювання, що більше не надихає і не збагачує. Воно замкнене в порожньому колі, без натяку на зміни чи надію. Але забери в мене мистецтво, і я вкорочу собі віку.

— Ти ще плакати почни. — втомлено зітхає голос в голові.

— Захочу — заплачу. Ти не моя мама, щоб дорікати мені за мої емоції. — подумки відповідаю я.

— Здалася ти мені зі своїми емоціями.

— Чого тоді чіпляєшся?

— Плач — це втрата води й електролітів. Біологічно невигідно.

— Хто ти такий взагалі?

«Ел» — раптом лунає в голові.

Я закриваю обличчя долонями. Ел замовкає. Але я відчуваю його присутність. І я раптом розумію: я не сама. Я ніколи не була сама.
 

Ввечері я пишу Асі. Вона відповідає швидко. Я надягаю на собак нашийники і виходжу з дому. В повітрі ще стоїть запах свіжого дощу, а блиск ліхтарів відбивається в калюжах на асфальті. Я неспішно йду тротуаром, обминаючи глибокі калюжі.

З Асею ми зустрічаємося біля входу до парку. Її волосся трохи пушиться від вологи, а на рукавах куртки темніють дрібні краплі.

— Привіт. — кажу я.

— Привіт.

Вона бере в мене один повідець і ми ступаємо вздовж алеї.

— Як ти?

— Та… Нормально. — відповідає вона. — Навчання, трохи клопотів… Всі зараз якось зайняті.

Я киваю. Вона розповідає про нових знайомих.

— Ми, мабуть, поїдемо разом на вихідні. — каже Ася. — Подалі від усього.

Я підіймаю на неї погляд. Вона усміхається.

— Я б і тебе покликала, але тобі мабуть таке не цікаво. В тебе ж, як завжди, депресія чи що. — вона заправляє волосся за вухо. — Якщо говорити відверто, то в мене ситуація гірше, ніж в тебе. Ти ж знаєш, в мене батьки суворі. Але ж я не страждаю і не телефоную психологу кожного дня. Я вважаю, ти сама винна в тому, що з тобою відбувається.

Десь у глибині парку чується гавкіт. Дощові краплі дрібно сипляться з листя дерев.

— Ну, нічого. Ти хоч і дивна та недалека, але, мабуть, теж знайдеш собі компанію. — кидає Ася з відблиском світлого смутку в голосі, і їй не вистачає лише білого простирадла та сандалій. — Щоб веселіше було.

— Так, мабуть. — тихо погоджуюсь я, і мені стає дуже соромно.

В незручному мовчанні ми доходимо до кінця алеї. Ася раптом відає мені повідець.

— Я піду вже.

— Ми ж хотіли після прогулянки в кафе піти. — кажу я, почуваючись так нечемно і жалюгідно, як ніколи в житті.

— Ну, блін…

— Добре, не страшно.

— От і чудово. Бувай!

— Бувай.

Я лишаюсь на місці. Стою якийсь час, тріпочу від холоду в дощовій імлі, й дивлюсь, як вона йде. Її постать віддаляється між деревами та стає все більш маленькою. Повідці безвольно звисають з моїх рук, до горла підступає клубок. Я намагаюсь проковтнути його, але марно. Світ стискається до кількох метрів навколо, де є лише мокрий асфальт й запах сирої землі.

— Шкода, що її батя не юзав контрацептив. — лунає голос Ела у моїй голові, і я раптом відчуваю якусь дивну байдужість просто через те, що він відчуває її в моєму тілі.