9 глава

Чоловік трохи нахиляється до мене, і його погляд стає важким, ще більш зосередженим. Мені раптом здається, що він читає мене так само, як читав колись Бодлера — вдумливо, наче слова можуть виявитися пасткою, а сенс здатен сховатися між рядками.

— Що?

— Ви мовчите так, ніби всередині вас ціла розмова, яку ви не наважуєтеся озвучити. — спокійно відповідає він.

— Хіба не у всіх так?

— Ні. Більшість людей говорить більше, ніж думає. Ви ж навпаки.

— Іноді краще спостерігати, ніж говорити. — кажу я.

Чоловік примружує очі, і на його обличчі з’являється майже невидима усмішка.

— Ви точно художниця. — каже він. — Люди, які спостерігають, завжди розповідають історії — навіть якщо не словами.

Я переводжу погляд назад на полотно.

— А ви? — питаю, вдивляючись у картину. — Яку історію ви б розповіли про себе?

На мить між нами нависає тиша. Шелест розмов і дзвін келихів долітає до нас приглушеним відлунням, наче з іншого приміщення.

— Я б не став. — врешті відповідає чоловік.

Я підіймаю на нього погляд. Він говорить це спокійно, але я відчуваю: за його словами ховається щось більше. Щось, що він ніколи не скаже, але що все одно існує між ним і світом, як невидима стіна.

Мені чомусь хочеться розпитати. Змусити його поділитися. Але я відчуваю — якщо він вирішив мовчати, то не тому, що не має що сказати, а тому, що не хоче, щоб його розуміли.

— Йдемо далі. — кажу я.

Чоловік робить ковток шампанського і ми ступаємо по залу.

— Хоч ви тут і нещодавно, все ж хочу запитати: який момент у Парижі став для вас найкращим? — цікавлюся я.

— Вечір у ресторані «À La Cloche D’or». — ані секунди не роздумуючи, відповідає він. — Це чудове місце знаходиться внизу від Бут-Монмартр, всього за декілька кроків від Мулен-Руж і недалеко від Опери.

— І що ж вам запам’яталося найбільше з того вечора?

— Момент, коли з бару пролунала меланхолійна мелодія і в повітрі розквітла пісня «Je suis malade». Я був дуже вражений. Її ноти наче виткані з того дивного, невиразного болю, який можна відчути лише в темряві вечора. — ділиться чоловік. — Ця пісня ніби розповідає про саму природу людської сутності — жити і страждати, любити і втрачати, бути живим і в той же час — помирати. Слухаючи її слова, я раптом відчув, як зникає весь зовнішній світ, і я залишаюсь один на один з цією піснею, як з жахливою та прекрасною правдою, яку кожен з нас носить у собі, але ніколи не в силах висловити словами. Всі звуки довкола, всі рухи, кожен погляд — стали тінями, що відійшли у глибину цієї мелодії, залишаючи мене в дивному, спокійному забутті.

Ми зупиняємося біля наступної картини. На квадратному полотні середнього розміру — автопортрет оголеної рудої дівчини по груди. Її обличчя висвітлене теплим правим боком і втоплене в прохолодних тінях ліворуч. Найперше чіпляють очі: великі, блискучі, насичено-блакитні, з вологими відблисками у кутиках і тонким світом на зіницях. Погляд прямий і майже нерухомий. Волосся — довге, кучеряве, ретельно промальоване. Лінія чубчику розсипається нерівно, декілька пасем падають до очей. Шкіра на обличчі виділяється контрастами теплих рожево-персикових і холодних синьо-зелених тонів. Тіло ж переважно темних відтінків— фіолетових, синіх, зелених. Правою рукою дівчина торкається до губ: вказівний і середній пальці притиснуті вертикально, ніби в жесті «тиша», в спробі зупинити подих. Між цих пальців — цигарка. На кисті та передпліччі — насичено червоні татуювання. На правому плечі помітна купа червоних коротких горизонтальних рисок.

Фон поділений на дві зони. Ліворуч — густий, майже чорний простір із м’якою темно-зеленою й коричневою димкою. На ньому читається силует — наче тінь великої фігури позаду. Праворуч — тепла гама охри, іржі та гірчичного жовтого з видимими широкими мазками. Ця сторона ніби світиться, підкреслюючи постать дівчини.

Композиційно все стягнуте до центру — обличчя, рука, блакитні очі. Картина справляє враження тиші з підтекстом небезпеки: дівчина ніби просить не говорити, а тінь за спиною і червоні сліди символізують історію, про яку вона мовчить.