8 глава (картина 4)

Я роблю декілька мазків темною олійною фарбою, завершуючи фон. Картина виглядає надто чесною. До горла підступає нудота — це придушений страх, що завжди чатує мене за стінами свідомості.

Я підводжуся і накидаю пальто, що висить на спинці стільця. На виході з квартири, потім на вулиці, потім у салоні автомобіля — я чую в голові дивний шепіт. Шепіт видінь, що вриваються в тіло.

Один з цих голосів, — який хоч і не має статі, але нагадує чоловічий тим, що надто низький, — я вже впізнаю. Його я раніше відчувала лише як чужу агресивну думку, що чомусь лунала в моїй власній голові. А тепер це справжній голос, який завжди виникає неочікувано — навіть не як звук, а як відчуття, як електричний шепіт десь біля основи черепа. У ньому є щось штучне — відлуння, легка металевість, мовби голос йде через старий мікрофон або записаний на плівку, що трохи зіпсована часом. Але водночас він має людську інтимність — таку, що змушує мене озирнутись, хоча навколо нікого немає. Голос знає щось про мене. Щось, що я забула. Щось, що зберігається десь у підкірці. Коли він звучить, світ на мить сповільнюється. Речення розтягуються, як краплі чорнил у воді — повільні, гіпнотичні. Інтонація холодна, зовсім не співчутлива. Це голос, який не можна записати — лише згадати. І щоразу, коли згадую, він звучить трохи інакше.

Я дістаю з кишені телефон і починаю друкувати нотатку. Небо за вікном набуває кольору лайна, і я почуваюся вкрай бездарною. Мені б хотілося написати щось вартісне, але виходить якесь безглуздя. Я прибираю телефон. Відкидаюся на спинку сидіння і дивлюся у вікно, де ліхтарі, вивіски, фари — де, немов зорі, блищать у темряві пізнього вечора точки світла. Прийом у психіатра о шостій вечора.

Коридор лікарні освітлений білим стерильним світлом. На лавці вздовж стіни сидить чоловік у спортивному костюмі, що читає брошуру «Як розпізнати тривожний розлад». За дверима сусіднього кабінету хтось голосно кашляє. Десь вдалині пищить монітор. Медсестра проходить повз.

Я сідаю на місце поряд з чоловіком. Раптом я фізично відчуваю, що органи всередині мене стають важкими та гниють. Хоч це і не вперше, я всеодно кожного разу відчуваю це вкрай гостро, і мене долає бажання скоріш позбутися їх.

— Заходьте.

Горло пересихає. Я підіймаюсь та проходжу до просторого кабінету, зачиняючи за собою двері. Лікар байдуже дивиться на мене, потім кидає погляд на годинник над дверима. Я сідаю в крісло. Це вже четвертий психіатр за останній час. І всі вони, занепокоєні як ООН, задумливо кажуть: або це бурхлива дитяча фантазія, що притаманна творчій натурі, або шизофренія. А я сиджу, відчуваю, як гниють мої органи, і все здається мені безвихідним.

— Що тебе турбує? — починає лікар з базового запитання.

Я відповідаю, намагаюсь пояснити свій стан, але все виразніше відчуваю огиду до самої себе, до оточуючих, до предметів, до лікарів. Вони не розуміють, що зі мною, або просто не хочуть розуміти. І я теж не розумію — я безпорадна. Різниця лише в тому, що вони мають можливість повернутися додому та забути про все. Я ж завжди залишаюся поряд із собою.

— Здається, я померла й потрапила до пекла. Це все колись закінчиться? Я дуже втомилася.

Лікар діловито занотовує щось в комп’ютері.

— Ти просто повинна прийняти життя в новій країні. Займайся спортом і спілкуйся з друзями. — каже він зрештою.

Прийом закінчується. Лікар передає мені рецепт на ксанакс, нейролептики та антидепресанти. Моє питання зависає в повітрі: що ж зі мною відбувається?