7 глава

— Все це трохи дивно, правда ж? — чую я зі спини. — Шампанське, мистецтво, люди, що говорять про текстури й метафори, а самі не помічають, як давно не жили.

Я обертаюсь і ловлю погляд молодого чоловіка у чорному костюмі. В його голосі — мікс відвертості, іронії, втоми й несподіваної ніжності.

— А ми? Ми помічаємо? — слова вириваються занадто швидко, і я одразу ж розумію, що прозвучала наївно.

Він, майже непомітно, усміхається одним куточком губ. Мені стає ніяково.

— Цікавий сюжет. — чоловік робить ковток шампанського і переводить погляд на полотно за моєю спиною. — Місце, де всі бачать щастя, стає для одного вʼязницею.

Я примружую очі, щоб помітити найменші нюанси його обличчя, але цей вираз, цей ідеальний спокій, робить його немов поза часом, поза будь-якими емоціями.

— Un paradis pour les uns, un enfer pour les autres. — промовляє чоловік чистою французькою, такою, що сама Марі-Антуанетта могла б схвалити її одним легким кивком. — Кажу: для когось рай, для когось пекло.

Він переводить очі на мене. І цей його погляд стає майже фізичним, проникаючи крізь мене, крізь всі ті думки, що я намагалась приховати від світу.

— У вас гарна французька. — кажу я.

— Дуже вдячний.

— Ви давно у Парижі?

— Ні, нещодавно. А французька — це примха мого батька. — пояснює чоловік. — Він вірив, що жодна людина не може вважатися справді освіченою, якщо не знає хоча б двох мов: однієї — щоб говорити правду, а другої — щоб її приховувати.

Я киваю.

— Мені було дванадцять, коли батько змусив мене читати Бодлера в оригіналі. Я тоді ще не розумів, чому всі ці слова звучать так, ніби їх написали під дією опіуму й відчаю. Але згодом я зрозумів: щоб оволодіти мовою, потрібно не лише знати її граматику — потрібно дозволити їй змінити тебе.

— Тобто ви цитували «Квіти зла» ще в дитинстві?

— Ні. У дитинстві я цитував те, що мало б викликати в мого батька серцевий напад. Наприклад, Лафонтена.

Я сміюся, і він піднімає флюте в іронічному тості.

— Що ж, перейдемо до наступної картини? — пропоную я.

Чоловік трохи нахиляється до мене, і, майже непомітно, відставляє лікоть у бік. Цей рух легкий, невимушений. Я дивлюсь на нього — очі з ледь помітним блиском, як у того, хто щойно виграв маленьку битву за мою увагу. І я погоджуюсь. Торкаюсь його руки, беру під лікоть. Ми неспішно йдемо далі.

— «Не йди смиренно в сутінки вічної темряви». — зупиняючись біля наступної картини, читає мій супутник на табличці з назвою.

Це автопортрет дівчини в нічній напівтемряві. Її яскраво-руде кучеряве волосся спадає на плечі та обрамляє обличчя з сумними очима, погляд яких спрямований на глядача. Вона сидить на ліжку з блідо-блакитною, зім’ятою постільною білизною, підібравши під себе ноги. Постава напружена — корпус злегка нахилений уперед, плечі згорблені. Одна рука торкається підвіконня, а друга — опущена вниз на ліжко, наче дівчина готова відсунутися назад.

Вона одягнена в простору білу сорочку з широкими рукавами. Її шкіра має неприродно холодний, сірувато-блакитний відтінок, що контрастує з насиченим кольором волосся. На ступні та коліні помітні червонуваті подряпини та сліди крові. Через це здається, що навіть якщо вона постарається піднятись, то через біль не зможе.

Перед нею величезне широке вікно, крізь яке видно місто. На темно-фіолетовому небі клубочаться хмари диму, підсвічені жовтогарячими відблисками пожежі в будинку напроти. Інші будівлі з багатьма вікнами стоять байдужими темно-коричневими масивами.