6 глава (картина 3)

Повітря в кімнаті важке, трохи застійне. Фіранки щільно запнуті, і навіть вуличні вогні не пробиваються крізь тканину. Я повільно вдихаю. Під пальцями відчуваю прохолоду пензля з синьою олійною фарбою на кінці. І раптом розумію, як мені сумно і самотньо. В мене є відчуття, ніби я знаходжусь надто далеко від інших людей. І, разом з тим, я відчуваю, ніби є якесь Велике Усвідомлення, до якого я майже дійшла, але я сама цього до кінця не можу усвідомити. І це ще більше мене віддаляє.

Велике Усвідомлення. Це порожнеча між матеріями, у якій не порожньо. Це дещо, що не стосується матеріального світу. Коли я думаю про нього, мені стає огидно від людей, адже вони безглузді і схожі на тварин. А ось коли говорю про нього — безглуздою і схожою на тварину стаю я. Ті розумники, хто познав Велике Усвідомлення, засуджують мої спроби пояснити його. Я не знаю, як вони про це здогадуються, адже я в матеріальному світі. Але я знаю, що їм огидно, коли я говорю про Велике Усвідомлення. Адже слова знецінюють його. Це майже як порівняти сонце з ліхтариком. Я відчуваю роздратування через те, що хочу пояснити це Велике Увідомлення комусь іншому. Роздратування від того, що я розчаровую їх, цих розумників, і сама стаю безглуздою. Я не можу так.

Я відкладаю пензель і зрушую волосся назад, ледве стримуючи тремтіння в тілі. Беру до рук телефон — на екрані показує годину ночі. В голові лунає лише одне — Ася. Десь у глибині свідомості прослизає думка: вона ж спить. А якщо я розбуджу її та зрозумію, що зробила дурницю? Але пальці самі знаходять її номер. Серце б’ється так сильно, що його, здається, чути у всій квартирі. Я набираю. Перший гудок. Другий. Третій. Пауза.

— Алло? В чому справа?

Я чую її голос — сонний, хриплуватий, але насторожений. Затамувавши подих, я просто мовчу. Я не знаю, що сказати. Як пояснити те, що неможливо пояснити? Як сказати, що світ здається чужим і віддаленим, що я застрягла між чимось справжнім і тим, чого не можу усвідомити?

— Я просто… Я…

Відчуваючи наростаючий тваринний жах я ковзаю по кімнаті розгубленим поглядом: приглушене світло лампи, темні важкі фіранки, картина та олійні фарби на столі, на ліжку сплять собаки. Але щось не так. Мені раптом здається, що у стінах ворушиться щось огидне. Так само, як і всередині мене: органи нестерпно заважають, та я не просто відчуваю це, я впевнена — вони всі гниють від тяжкої форми раку.

— Є речі, які не можна пояснити… — кажу я, і мій голос звучить дивно і схвильовано.

Ася не відповідає, чекає.

— Вони мене не пробачать за це… Але, розумієш, я… Вони…

— Хто — вони? — запитує Ася.

— Ну, вони, ці розумники, знаєш?

— Допустимо.

— Усвідомлення… Знаєш, це… Щось величезне, що неможливо пояснити словами. Я відчуваю його. Я майже його розумію. Але щойно я намагаюся говорити про нього — воно зникає.

Я зупиняю погляд на своїй, ще незавершеній, картині, але периферичним зором помічаю, як стіни змінюють колір, тріщать, звужуються, і я відчуваю, як вони торкаються плечей.

— Це як намагатися розглянути темряву, але що сильніше ти вдивляєшся, то більше її з’їдає світло.

Ася мовчить.

— Стіни… Стіни змінюються… Це вони. Це все вони. Вони мене не пробачать за це. Асю! — налякано викрикую я, відчуваючи, що я божеволію. — Ти… Вони не пробачать. Трясця.

— Для них, цих розумників, це так важливо? — питає вона.

— Так. Або… Я… Не знаю. Але я відчуваю це. Я знаю, що воно є. Але як тільки починаю говорити… Воно розчиняється, стає чимось безглуздим. Ти розумієш? Я не можу так… Боже! Я так хочу додому. Я розумію, що я маю жити далі, розумію, що війни були й будуть, а такі нікчемні люди як я так і будуть писати свої бездарні картини й книги, на які навіть ніхто не дивиться й не читає.

— Краще лягай спати. — каже Ася.

Я втомлено видихаю. Голова гуде, в грудях усе стискається, ніби всередині мене виросла якась порожнеча, яка тільки розширюється, заповнюючи собою кожен кут.

Я хочу сказати щось ще, хочу виправдатися, хочу пояснити, чому зараз не можу знайти опору. Але слова раптом втрачають сенс. Я просто вибачаюсь і кладу слухавку.