5 глава

— Вітаю, пані! — до мене спішно підходить пухкий чоловік у сірому костюмі з келихом у руці.

Його обличчя злегка рум’яне, ніби він вже давно перебуває у святковому режимі.

— Вітаю. Я бачу, у вас сьогодні гарний вечір. — усміхаюсь я.

— Не просто гарний вечір! — каже він, кидаючи на мене доброзичливий погляд. — Це справжнє візуальне блаженство!

— Рада це чути.

— А це шампанське… — він підіймає флюте. — Це витончений натяк на те, що життя може бути прекрасним, якщо дозволити йому таким бути.

— О, пане, — я ледь усміхаюсь. — Ви вірите, що достатньо хорошого шампанського, і світ стане прекраснішим?

— Ні, звісно. Достатньо лише одного ковтка, щоб у це повірити. — сміється чоловік.

Потім на мить замовкає, ніби обирає слова, і додає з тією м’якою делікатністю, яку здобуваєш лише з роками:

— Чим ви надихалися, коли створювали сюжети картин, пані?

— Життям, пане. Тільки ним.

Чоловік ковтає ще трохи шампанського і легко киває. У його очах з’являється щось лагідне, майже сентиментальне, хоча він намагається цього не показувати.

— Якщо раптом до вас доберуться думки про абсурдність світу чи про те, як усе втрачає сенс — не вірте їм. Просто трапляється, люди іноді забувають, що самі і є частиною всього прекрасного в ньому.

— Я пам’ятатиму. — сміючись, відповідаю я. — Дякую.

— Чудово. Ну, не заважатиму. — він підморгує мені і розчиняється у натовпі, залишаючи по собі легкий шлейф парфумів і враження, ніби сказав щось важливе, навіть якщо ніхто до кінця і не зрозумів, що саме.

Я проходжу залою далі, до наступної картини.

У центрі композиції — фігура худої людини з рудим волоссям, яка сидить на піску, щільно притиснувши коліна до грудей і схрестивши руки поверх голови, ніби намагаючись закритися від світу. Її тіло оголене, але колір шкіри — холодно-сірий, із брудно-рожевими, синюватими й червонуватими відтінками. Це створює відчуття виснаження та хворобливості. На пальцях, колінах і ступнях помітні сліди червоних і синіх мазків — вони нагадують невеликі садна та глибокі рани. Очі великі, з яскравими білками та темними зіницями, дивляться прямо на глядача. У цьому погляді — тваринний жах. Волосся скуйовджене, пасма прилипли до обличчя.

На задньому плані видно декілька тіньових фігур, розмитих і майже позбавлених деталей. Зліва — темна постать, яка стоїть і дивиться вдалечінь. Поруч нижче — людина, що сидить на піску, її силует розчиняється в червоних тонах. Праворуч — ще дві темні фігури, частково обрізані краєм полотна, вони здаються віддаленими й відстороненими від центральної сцени.

Нижня частина фону — це насичений, майже палаючий пісок із переливами жовтогарячого, червоного й вохристого. Середня смуга — вузька лінія темно-синього, що позначає море. Воно виглядає глухим, без відблисків і руху, мов застигла темна прірва. Верхня частина — важке небо у відтінках червоного, помаранчевого та густого бордо, яке нагадує заграву пожежі.

Атмосфера полотна важка й тривожна: замість звичного пляжного світла — задушливі насичені тони, замість шуму хвиль — глуха темна лінія моря. Центральна фігура стає фокусом не лише візуальним, а й емоційним — це образ крайньої ізоляції та беззахисності на тлі великого, палаючого, байдужого світу.

Я опускаю погляд. На маленькій таблиці з назвою написано — «Пляж».